Глава 28. Юліана

Дорога назад минає в дивному напівтумані. Софійка спить у мене на руках, тепла, з крихітними пальчиками, що час від часу стискають мою кофту. Я дивлюся на неї — і серце стискається так, що аж боляче. Наче я знаю, що от-от мене від неї відірвуть.

Роман мовчить. Але його мовчання — не холодне. Воно напружене, зосереджене. Я знаю, що він думає про Олену. Про слова, які ми почули. Про те, що робити далі.

Я теж думаю.

Коли ми нарешті під'їжджаємо до його будинку, мені важко навіть вийти з машини. Софійка прокидається, починає тихенько скиглити, і я гладжу її по спинці, щоб заспокоїти.

Усередині тепло. Світло. Затишно. І — боляче, бо я вже розумію: це не мій дім. І ніколи не був. Бо хоч я не віддала дівчинку Олені, це не означає, що я забрала її собі.

Роман зачинивши двері, обертається до мене.

— І що тепер? — його голос звучить тихо, але твердо.

Я глибоко вдихаю.

— Тепер… тобі треба оформити на Софійку документи, — кажу я. — Щоб усе було офіційно. Щоб не було шансів, що хтось ще претендуватиме. Бо поки… — я поглядаю на дитину, — поки це все дуже хитко.

Він киває. Повільно. Ніби в голові вже складає якісь плани.

— А… — додаю я нерішуче, — коли повернеться Маргарита? Няня твоя. Бо… ну, Софійці ж хтось потрібен постійно. Не ти ж цілодобово…

Я хочу виглядати спокійно. Хочу, щоб він не бачив, як мене стискає від думки, що Софійка знову буде з кимось іншим. Роман дивиться на мене так уважно, ніби читає кожну думку.

— Маргарита не повернеться, — каже він просто.

Я кліпаю.

 — Чому?

— Бо я не можу довірити Софійку іншій жінці.

Серце в мене пропускає один удар. А потім другий.

— Романе… — починаю я обережно, — це неправильно. Ти не можеш…

Але він мене перебиває. Не грубо — майже м’яко.

— Ти відповідальна за тих, кого приручила.

Я вдихаю різко, як від удару.

 — Це… не смішно, — шепочу.

— Я й не жартую, — тихо каже він.

Між нами в повітрі щось змінюється. Невидиме, але відчутне.

— Ми не можемо тебе відпустити, Юль, — додає він. — Я не можу. Софійка — тим паче. Ти їй потрібна. Нам обом. Ти єдина з нас усіх, хто завжди має план. Я без тебе не впораюся.

Мене охоплює хвиля тепла — і страху водночас.

— Ти… просиш, щоб я лишилася? — питаю я майже пошепки.

Він не відводить погляд.

— Так. Лишайся з нами. Тобі потрібна робота. Чим не робота? Я платитиму тобі значно більше, ніж отримують найкрутіші няні і секретарі разом взяті. Ти ж її теж любиш, я ж бачу. Хіба ти можеш її кинути?

Софійка сопе в мене на плечі, тепла, довірлива, маленька. І я знаю: рішення в мені давно вже прийняте. Але я ще не готова в цьому зізнатися — ні йому, ні собі.

— Ти зараз маніпулюєш дитиною, — зітхаю. — Ми домовлялися, що це лише на деякий час.

— Це на деякий час. Просто трохи довше, ніж ми думали спочатку. Ну ж бо… Тобі всього лише потрібно сказати: “так”, — він дивиться на мене пильно. Впевнено. Я зітхаю.

— Ми не в РАЦСі, щоб я тобі “так” казала, Дубровін, — хмикаю. 

— Я пропоную повний соцпакет. Окрема кімната, можливість твоїй сестрі ночувати тут, висока зарплата і… Ну сама скажи, що ще ти хочеш? 

Я тільки стою. Тримаю дитину. І відчуваю, що моє життя зараз змінюється. Назавжди. Бо я хочу не щось… я просто хочу лишитися. Без мети і причини…

Я ковтаю повітря. Мені хочеться сказати щось легке, жартівливе, але натомість слова виходять тихі, серйозні:

— В мене теж є життя, Романе. Я не можу просто… переїхати сюди й усе кинути. У мене є сім'я, друзі, мої справи. Мені потрібні хоча б вихідні. Хоч трошки — щоб не розчинятися тут повністю.

Він киває без жодної паузи — ніби передбачив.

— Будуть у тебе вихідні. На твої вихідні я найму іншу няню. Але головною будеш ти. — Його голос м’який, але впевнений. — І Софійка буде знати: ти — це дім.

Я здригаюся від цих слів. Він каже їх так… щиро, без жодного тиску. І від того мені тільки складніше триматися осторонь.

— Але лише на деякий період, — наголошую. — Поки ти не знайдеш нормальну няню. Поки все не владнається. Я не можу лишитися тут назавжди.

— На деякий період, — повторює він. Але в очах у нього блимає щось зовсім інше. Неначе він знає, що це «деякий» розтягнеться довше, ніж я уявляю.

Ми стоїмо мовчки кілька секунд. Лише Софійка сопе мені на шию, така тепла, така беззахисна. І я знаю: якби я зараз сказала «ні», я б не змогла відійти від цього порогу. Я б залишила тут серце.

— Добре, — кажу я нарешті. — Але ми оформимо все офіційно. Трудовий договір. Графік. Обов’язки. Все чітко.

— Звичайно, — усміхається він. — Хочеш — зараз і складу.

І він справді йде за ноутбуком. Сідає за стіл. Пише. Погоджує кожен пункт зі мною.

— Зарплата? — питає.

Я називаю суму, вже знаючи, що він запропонує більше. І він справді пропонує вдвічі. Я бурчу, що це занадто. Він бурчить, що це нормально.

Потім ми друкуємо дві копії договору. Роман подає мені ручку.

— Підпиши. І тепер я офіційно можу довірити тобі найцінніше, що маю.

Від цих слів мені хочеться впасти в крісло. Але я підписую. Розписуюсь чітко, без вагань. У цей момент вбігає Катя — мабуть, почула принтер чи шум розмови.

— Що тут у вас? — питає, але вже бачить документи. — О! Так-так-так! Так і знала! — вона робить крок уперед і стискає мене в обіймах, ледь не притискаючи до Софійки. — Вітаю, Юліанно!

— Це тимчасово, — бурмочу я, але ніхто мене не слухає.

Катя сміється, плескає в долоні, а потім дивиться на Романа:

— Ну нарешті хоч якийсь порядок у цьому домі!

Роман усміхається тільки очима, ледь-ледь. Я — теж. Хоч обидва робимо вигляд, що ні.

А в глибині грудей у мене розквітає дивне, тремке відчуття. Наче я зробила крок не в прірву. А в щось дуже важливе. Тепле. Своє.

Хоч я й сказала, що це тимчасово. Хоч повторила це тричі. Та всередині я вже знаю: цей договір — не найризикованіша обіцянка, яку я щойно дала.