Глава 27. Роман

Олена з’являється у дверях буквально за секунду після Юліанни. Але Юля навіть не дивиться в її бік — тільки на мене. А в її очах… не те, чого я чекав. Не нерви через зустріч, не розгубленість. Там — серйозність, від якої в мене всередині все стискається. Мені раптом стає холодно, ніби щось насувається.

— Нам треба поговорити, — ще раз каже Юля і киває в бік коридору.

Тон такий м’який, але водночас твердий, що я навіть не питаю «про що». Просто йду.

У коридорі Юля зупиняється. Я бачу, як вона стискає пальці в кулак, потім розтискає. Наче бореться сама з собою.

— Кажи, — прошу я, голос м’якший, ніж я планував.

Юля вдихає. Глибоко, повільно. Так роблять люди, яким треба промовити щось неприємне, але важливе.

— Ми з Катею проходили повз коридор, — починає вона. — І я почула… Олену. Вона говорила із сусідкою. Казала, що Софійка їй потрібна лише через твої гроші. Що, цитую, «з дитиною пощастило — хоч щось з тих мільйонів перепаде».

Вона піднімає на мене очі. Там немає сумнівів. Тільки чесний, важкий страх за мою дитину. Мене наче крижана вода обливає. Спочатку — шок. Потім — недовіра. Потім — гнів, такий тихий, що аж болючий.

— Добре, — кажу я рівно, хоча пальці мимоволі стискаються. — Пішли.

Коли ми повертаємося до вітальні, Олена робить вигляд, що все прекрасно. Стоїть рівно, посміхається, обережно перекладає чашку з місця на місце.

— Романе, все гаразд? Я трохи злякалася, коли ви так різко вийшли…

Я дивлюся прямо на неї. Без посмішки.

— Я забираю Софійку.

Її обличчя змінюється миттєво. Посмішка ніби падає з нього і б’ється об підлогу.

— Що? — вона сміється нервово. — Чому? Що сталося, Романе?

Юля робить крок уперед і каже рівно:

— Я чула, що ви казали сусідці. Дитина вам потрібна лише через гроші. Я все чула.

Олена виглядає так, ніби її вдарили. Повіки сіпаються. Вона намагається зібрати слова.

— Це… це якийсь жарт? Ви серйозно?! Та я… я такого ніколи в житті не казала! — її голос уже тремтить. — Ви щось переплутали! Ви, напевно, не так почули!

— Катю, ти ж теж чула? Як нам двом могло причутися випадково одне і те ж? — Юля не відступає. Просто стоїть прямо і дивиться на неї.

— Звісно, чула. Ви ж так і сказали тій жінці, в нас тут що співали! — втручається мала.

— Невже це правда? — я пильно дивлюся на Олену.

Жінка відчуває, що виправдання не працюють, і різко змінює тактику — наче перемикач клацає всередині.

— Ви що — божевільні? — різко випалює вона. — Брехати тут прийшла? Дівчинко, ти взагалі хто така, щоб повчати мене?! Я за цією дитиною дивлюсь з народження, поки він! — вона показує на мене, — живе собі в розкошах! Я маю право на допомогу! Ви знущаєтесь?!

Вона кричить, махає руками, очі блищать від злості. Мені хочеться закрити очі, але я тільки стискаю щелепу.

— Досить, — кажу я тихо, але так, що вона замовкає. — Я забираю доньку. Крапка.

— Я буду судитися! — Олена знову підвищує голос. — Ви думаєте, я просто так це залишу? Документи залишаються тут! Вам не віддам!

Юля не відповідає. Вона просто проходить повз Олену, нахиляється до Софійки, бере її на руки. Так обережно, так природно, що я відчуваю, як стискається горло.

Ми йдемо до виходу. Олена ще щось кричить — про поліцію, соцслужби, несправедливість. Але її крик звучить як фон, як віддалений шум телевізора в іншій кімнаті.

Коли ми сідаємо в автомобіль, я видихаю так, ніби пробіг марафон. Повертаю голову — і зупиняюся.

Юля тримає Софійку обережно, міцно, по-справжньому, по-материнськи. Щоки в неї червоні, губи стиснені, але руки спокійні, впевнені. Вона захищає її всім тілом.

Я ловлю себе на усмішці, яку навіть не хотів показувати. Внутрішнє тепло накриває несподівано. Приємно. Дивно. Небезпечно.

Юля помічає мій погляд, піднімає очі. І — теж усміхається. Ледь-ледь. Коротко. Наче випадково. Потім швидко опускає погляд на дитину.

Я теж одразу відвертаюсь, заводжу двигун… але всередині тепло не зникає. Навпаки — розростається. І я ловлю думку, від якої стає ще тепліше:

Добре, що вона тоді прийшла. Добре, що не промовчала. Добре… що вона з нами.