Глава 26. Юліана

Олена… добра, м’яка, тепла — саме така, якою я не хотіла її бачити. І від цього — болить ще дужче, ніж я думала.

У кімнаті стоїть тихий запах ромашкового чаю й дитячого крему. Сонце падає через фіранку м’якою смужкою, освітлюючи руки Олени, які так ніжно підтримують Софійку під спинку. Вона поправляє ковдрочку, притискає дитину до грудей, ніби зігріваючи однією тільки думкою. Її пальці тремтять від хвилювання — щирого, живого, такого, що не імпровізуєш.

Я стою збоку й ловлю себе на тому, що не можу відвести погляд. І в мене всередині щось стискається. Болісно. Бо… мені подобається, як вона ставиться до малої. Надто подобається.

І водночас це робить усе набагато складнішим, ніж було у моїх сценаріях. Бо я, як дурепа, тримала в голові думку, що… можливо… якщо Олена виявиться не дуже хорошою, не зовсім надійною, не достатньо турботливою — я зможу переконати Романа. Що Софійці тут не місце. Що малу треба забрати назавжди… бо я не хотіла її лишати.

Але тепер — усе навпаки. Тут затишно. Тут спокійно. Тут пахне домом, пранням, теплом. Олена щира. І хороша.

І від цього тільки гіркіше. Наче хтось тихо, обережно, але боляче відриває від мене частинку чогось дуже дорогоцінного. Я ковтаю повітря й переконую себе: так буде краще. Для Софійки точно.

І я ж не нянька на все життя… Роман мав рацію. Я маю повернутися до свого життя.

Треба просто прийняти це. Але всередині — така порожнеча, що аж моторошно.

Коли в двері подзвонили, Катя зітхнула, надувши щоки.

— Я в туалет, — бурмоче вона й рушає коридором.

— Я з тобою, — кажу автоматично, навіть не зупиняючи думок. Бо я її знаю: лиши на три хвилини без нагляду — і хата згорить, або принаймні стане на крок ближче до цього.

Катя фиркає, але слухняно йде поруч.

Коридор вузький, гулкий, світло приглушене, майже вечірнє. Наші кроки лунають тихими відлуннями. Вітальня збоку напіввідкрита, і ми саме минаємо її двері, коли чуємо Оленин голос. Різкий. Жорсткіший, глузливий. Не схожий на той, яким вона розмовляла з нами хвилину тому.

— Та ти не переживай, Валю, — каже вона своїй гості, смішливо, без краплі ніжності. — Він сам усе привіз! І дитину, і сумки, і грошики. Мені тільки набити сльози треба було.

Я зупиняюся так різко, що Катя вдаряється лобом мені в плече.

— Ой, ти що… — починає вона, але я одразу прикладаю палець до губ.

І ми обидві завмираємо. Слухаємо.

— І хочеш ти з дитям оце гратися, Олено? Я не розумію, сама ж скаржилася, що відпочити хочеш, — бубонить жінка, але я чую її. Олена майже сміється, легко, безжально. 

— Та ти що, Валю, це ж золота жила! Він мільйонер — хай платить. Я ж не дурна. Гляди, ще й на квартиру вистачить.

Сусідка хмикає, майже захоплено:

 — Та він же такий… сімейний. Я його бачила, як заходив. Видно, переживає.

— Отож! — голос Олени стає ще самовдоволенішим, масним від впевненості. — Як підуть — передзвоню і тоді зайдеш знову. Треба його підм’яти зараз, поки м’який. Ну все, йди вже, Валю.

Сміх. Шурхіт кроків. Двері, що скриплять. Мене наче обливають кип’ятком. Удар за ударом по грудях, по горлу, по серцю. Кров шумить у вухах.

Те, що вона говорить — огидне. Цинічне. Холодне. Те, що я щойно бачила — було грою. Маскою. Декорацією для вистави перед Романом.

І найстрашніше — вона брехала всім цим теплом і ніжністю, якими зворушила мене. Перед ним. Перед Софійкою. Переді мною.

Катя дивиться на мене величезними круглими очима, в яких читається шок:

— Це що… це вона… це правда?

Я ледве дихаю. Груди стискає так, ніби повітря раптом стало гострим.

— Пішли, — шепочу я. — Зараз же.

І йду до кімнати майже бігом. Мені треба сказати. Терміново. Бо він там сидить, один, із дитиною на руках, думає, що робить правильний вибір, що все це — найкраще для Софійки.

А я щойно почула, що все це — пастка. Продумана. Цілеспрямована.

Я штовхаю двері плечем — і зупиняюся на порозі. Роман сидить на дивані, тримає Софійку за крихітну ручку. Його обличчя світле, спокійне, навіть щасливе. Наче він нарешті знайшов точку опори в цьому хаосі. І мені боляче за нього так, що перехоплює подих. Я роблю крок усередину. Пальці стискають телефон так сильно, що хрустять кістки.

— Романе… — мій голос зривається, тремтить, видає мене з головою. — Нам треба серйозно поговорити.

І вперше в житті я дійсно хвилююся, щоб він мені повірив.