Глава 25. Роман

Весь цей день тягнеться так, ніби хтось уповільнив час. Я роблю вигляд, що працюю: підписую документи, відповідаю на дзвінки, переглядаю звіти. Але все це — автоматично, без жодного сенсу. Думки вперто повертаються до одного — рішення. Мого рішення. Правильного. Необхідного.

Та хоч би скільки я повторював це у голові, все одно стискає так, ніби в грудях камінь. Полегшення не приходить. Навпаки — чим ближче вечір, тим важче дихається.

Коли я сідаю за кермо, відчуваю, як в мені бринить напруга. Руки тримають кермо так, ніби це останнє, що я можу контролювати у своєму житті.

Катя ззаду безтурботно розсипає свої коментарі — голосно, весело, надокучливо. Вона ніби не відчуває тієї густої тиші, що висить між мною та Юлею.

— Романе, а ви впевнені, що не заблукаєте? Бо моя сестра водить так, що можна на Марс заїхати…

— А якщо бабуся Софійки не сподобається мені? Я маю право давати оцінку?

— А якщо там собака є? Юля боїться собак, між іншим!

Юля стукає її по коліну:

— Закрий рота на п’ять хвилин, будь ласка.

Катя демонстративно запихає у рот жуйку.

Юля ж сидить як струна — пряма, зібрана, мовчазна. Вона тримає ремінець рюкзака обома руками, пальці напружені, білі. Погляд спрямований кудись у вікно, але видно, що думки її далеко. І всі — біля Софійки.

Коли дитина легенько пищить, Юля миттєво нахиляється, поправляє ковдрочку, переконується, що маля спить рівно. Її рухи такі ніжні, що в мене стискається горло. Вона поводиться так, ніби це її власна дитина, і їй важко віддати навіть на день.

А я дивлюся на неї у дзеркало — і з кожною хвилиною розумію, що ми обоє переживаємо це набагато глибше, ніж готові зізнатися навіть собі.

Коли ми під’їжджаємо до дому Олени, мене прошиває дивне відчуття — ніби переді мною межа. Переступлю її — і назад не буде дороги.

Олена зустрічає нас уже на порозі. Вона хвилюється так явно, що не треба й слів: червоні очі, стиснуті губи, руки, що мимоволі тягнуться до Софійки. І щойно вона бере дитину на руки, її обличчя змінюється миттєво — стає світлим, майже щасливим. Наче їй під серце повернули щось, без чого останні дні їй було важко дихати.

Ми заходимо в кімнату, затишну, охайну, з ідеально складеними пледами, з м’яким освітленням. Видно, що Олена готувалася. Дуже.

— Моя маленька… — вона бере дитину так ніжно, що та навіть не пискнула. — Господи, яка ж ти гарна…

Я дивлюся — і вперше за день дихаю нормально. Бо видно — їй справді боліло. Вона чекала. Вона переживала не менше за мене.

Ми сідаємо на диван, Катя десь нишпорить поглядом, Юля стоїть збоку, тримаючи руки схрещеними на грудях. Схвильована. Трохи розгублена.

Олена кладе Софійку на плед і сідає поруч.

— Романе… ви все правильно робите. І… дякую, що приїхали сьогодні не зі сварками.

Я киваю. Наче щось відпускає.

— Пані Олено… — починаю я. — Я хочу брати участь у вихованні Софійки. Не раз на місяць. Постійно. Я хочу бути для неї батьком.

Олена підтискає губи, ледь не плаче. У цей момент між нами виникає довіра. Така проста, чесна. Але варто їй заговорити про Марію — і ця довіра лише міцнішає. По голосу Олени чути: вона справді не знала, що робить її донька. І її біль… справжній. Глибший, ніж можна описати словами.

Я слухаю її — і вперше не відчуваю злості. Лише розуміння.

— Я… я дуже цього хотіла. Марія… вона… — Олена опускає очі. — Я не знала, що вона робить. Вона знову пішла в якісь свої історії. І я навіть не можу до неї додзвонитися.

В її голосі — розчарування. Глибоке. Материнське. І мені стає її шкода.

— Нічого, — кажу я тихо. — Ми впораємося без неї. Для Софійки буде краще, якщо ви будете поруч. І я теж.

Олена всміхається так, що важко не розчулитися.

Саме в цей момент у двері дзвонять. Довго, настирливо.

— Ох… — вона підводиться. — Перепрошую, я на хвильку.

Вона виходить у коридор. Катя підскакує:

— Я в туалет.

— Я з тобою, — каже Юля автоматично. — Бо якщо тебе залишити саму, ти або заблукаєш, або спалиш щось.

Юля навіть не замислюється — одразу йде з нею. Видно, що вона зараз тримає себе в руках тільки силою волі. І ось — тиша. Тепла, м’яка, домашня.

Я залишаюся один із Софійкою. Дивлюся на неї — маленьку, беззахисну. Нахиляюся, торкаюся її крихітної ручки.

У цей момент відчуваю, як у мені змінюється щось важливе. Наче всередині загоряється тихе світло. Спокійне. Правильне.

Двері відчиняються тихо. Я повертаю голову — і бачу Юлю.

Вона стоїть на порозі, але ніби не може ступити крок вперед. Бліда. Схвильована. Плечі тремтять ледь помітно. В руках — телефон, міцно стиснутий. В очах — тривога, що прорізає повітря між нами.

Вона ковтає повітря, ніби перш ніж заговорити має зібрати всю свою силу.

— Романе… нам треба серйозно поговорити.

І від того, як вона це промовляє — тихо, але твердо — у мене в грудях миттєво холоне повітря. Бо я розумію: щось сталося. І це «щось» може змінити все.