Глава 24. Юліана

Рішення Романа крутиться в голові весь ранок, наче заїжджена платівка.

Він правий. Це буде краще. Правильніше. І для Софійки, і для нього… і для мене.

Але всередині все стискається. Я ж не збиралася бути нянею вічно. У мене є життя, плани, робота, своя Катя, яка може наробити стільки біди, що іншим і не снилося. І все ж… я прив’язалася до цієї маленької дівчинки. Надто сильно. Наче вона… моя частинка. Наче я відповідальна за кожен її подих.

Все добре, Юлю. Не драматизуй. Так буде правильно.

Та від цих думок не легше.

Катя вранці знову сидить над телефоном, замість того щоб збиратися.

— Катю, — я говорю спокійним тоном, але той, хто мене знає, розуміє: я на межі. — Я тобі вчора що сказала?

— Що «все, вистачить»… — бурмоче вона.

— НІ, — різко відрізаю. — Я сказала, що сьогодні ти йдеш на всі пари. На всі. І після них одразу сюди. Без «зайду на хвилинку» до подруги. Без кави. Без тусовок. Прямою дорогою сюди.

Катя закочує очі.

— Це ж не твій дім. Твій бос не буде проти?

— Не буде. Ти тепер, дорогенька, до мене прив’язана. Де я, там ти. І тільки спробуй хитрувати, я тебе знайду, де б ти не була, і притягну до тата. І тоді плакала твоя кар’єра моделі, мрії про престиж і все інше. Сидітимеш під замком до тридцяти років, поки не підеш заміж за татове протеже.

— Юль, ну я ж не мала дитина…

— Ти вчора це довела якраз навпаки, — кажу я, схрестивши руки. — А ще доведеш, бо я перевірятиму твої конспекти. І якщо хоч одна сторінка буде пуста — телефон я заберу. І надовго.

— Ти знущаєшся…

— Ні, — відповідаю сухо. — Я вчу тебе жити.

Катя фиркає, але йде збиратися. Тупотить ногами, бурчить… але йде.

І це вже маленька перемога.

День тягнеться так, ніби хтось поставив час на “slow motion”. Я стараюся бути веселою, спокійною, відволікати Софійку, гратися з нею, годувати, вдягати… але всередині щось рветься.

Я ловлю себе на тому, що придивляюся до кожної дрібниці — як вона хапає мене за палець, як стискає рученями мою кофту, як сміється, коли я роблю той смішний звук, який їй подобається.

Наче я вперше і востаннє бачу все це.

Що з тобою, Юлю? Це ж не твоя дитина…

Але серце цього не знає.

Катя повертається раніше, ніж я думала. Заходить, дивиться на мене і зразу шепоче:

— Ти… трохи ненормальна. В хорошому сенсі.

— З чого ти взяла? — я навіть не озираюся, поправляючи ковдрочку.

— Юль, — вона зітхає. — Ти ж сама розумієш, що скоро тобі доведеться відпустити її. Ти не можеш прив’язуватися до всіх так, ніби вони твої діти.

Я різко повертаюсь.

— Не повчай мене, Катю. Я доросла.

— Ти доросла, але… — вона криво усміхається, — вмієш хапатися за людей так, що вони не можуть дихати. А це не завжди добре. От і з Денисом те саме. Його немає вже стільки років, а ти досі…

— Йди робити уроки, — гаркаю. Бо інакше… я зламаюсь. Просто розревуся.

Катя підіймає руки у жесті «все, все», і йде у кімнату. А я стискаю маленьку Софійчину ручку і думаю: «Я просто хочу, щоб їй було добре. Я не прив’язуюся… я просто… ну… турбуюся…»

Брехня. Я прив’язалася по вуха. Тільки кому потрібна ця правда?

Коли Роман приїжджає — я вже вся на нервах. Очі печуть. Горло затиснуте.

Він заходить, трохи стомлений, але спокійний. Підходить ближче.

— Юлю… — починає, уважно дивлячись. — Нам треба вирушати. Поїхали вдвох і завеземо Софійку на зустріч до Олени. Якщо ми домовимося, ти будеш вільна. І я дуже щедро тобі заплачу за ці дні, не хвилюйся.

І в мені все стискається. Я знаю, що це правильно. Логічно. Так треба. Але від цього відчуття всередині — ніби мене хтось ріже лезом.

Я мовчу. Тільки киваю.

— І Катю беремо, — додаю рівно. — Бо вона покарана. Хай навіть не мріє десь втекти.

Катя з кімнати:

— Та блін, Юль!

— Навіть не починай, — кидаю їй.

Роман переводить погляд з мене на Катю, трохи розгублений.

— Все гаразд? — питає тихо.

— Так, — кажу я. — Все… гаразд.

І беру Софійку на руки так, ніби від цього залежить усе моє життя. А серце б’ється так боляче, що хочеться кричати. Бо сьогодні я вперше відчуваю: Катя має рацію. Я мушу вчитися відпускати. А я цього зовсім не вмію.