Глава 23. Роман

— Ти… — починаю нерішуче, і навіть сам дивуюсь, як хрипло звучить мій голос. — Ти не уявляєш, що я пережив, поки тебе не було.

Юля підіймає брову. Оця її фірмова «добре, давай говори, я слухаю». Я ковтаю повітря й спираюся спиною на стільницю, бо відчуваю: ноги трохи ватяні.

— Я чесно думав, що геть з’їду з глузду, — кажу тихо. — Софійка кричала, я не міг її заспокоїти, не міг нормально вдягнути… Я не знав, що роблю. В мене все падало з рук. Я… я зрозумів, що не вмію нічого з того, що потрібно дитині. І коли ти не поверталася — я… — я стискаю склянку з водою сильніше. — Я боявся до смерті.

Юля не сміється. Не зітхає. Не кидає колючок. Просто стоїть поруч, не переходячи межу, але не віддаляючись. Її присутність заспокоює, навіть якщо вона сама цього не розуміє.

— Це нормально боятися, Романе, — каже вона тихо. — Але ти зробив усе, що міг. І приїхав. І допоміг. Це вже багато.

Я сміюся — коротко, безрадно.

— Приїхати рятувати тебе було легко і логічно. Але ця капосна суміш! Це просто нереально!

— Розумію, — каже вона твердо. Я дивлюся на неї. Юля виглядає виснаженою, але спокійною. Її тиха впевненість зараз — як якір.

— Я боюсь бути сам з нею, — кажу, майже шепочучи. — Не тому, що не хочу бачити свою дочку. А тому що… боюсь нашкодити. Не впоратись. Я… надто розгублений.

Юля повільно підходить ближче. Стає поруч, схрестивши руки. Її голос теплий, але в міру жорсткий — той тон, який зазвичай повертає мене на землю.

— Ти впораєшся. Просто тобі потрібен час. І допомога. Це нормально. Це не слабкість.

Я зітхаю, проводжу долонею по волоссю.

— Я думав… Мабуть, правильно буде дозволити її бабусі доглядати за Софійкою. Принаймні більшість часу. А я… я буду поруч. Постійно. Приїздити. Платити. Брати участь у всьому. Просто… не робити вигляд, що я вже ідеальний батько, якщо я поки не такий.

Юля киває миттєво, впевнено.

— Що ж, звучить не так погано. Ти не уникаєш відповідальності. Ти просто не влізаєш у неї з розгону, щоб не розбитися. Так і треба.

— Думаєш, я перестраховуюсь? — питаю з ледь помітною іронією.

Юля усміхається — тепло й майже ніжно, хоча це слово вона б точно заперечила.

— Так. Перестраховуєшся. І правильно робиш. Бо тепер ти думаєш не тільки про себе, а й про Софійку.

Мені вперше за весь вечір хочеться… видихнути. Просто видихнути без болю в грудях.

— Завтра вранці подзвоню Олені, — кажу я. — Ми… нормально поговоримо. Без нападок. Домовимося як дорослі.

— Саме так, — каже Юля. — Пора. У вас тепер — реальна відповідальність. І ти вже робиш кроки, які треба.

Її слова чомусь лягають дуже глибоко. Наче мені вперше хтось сказав: «Ти не провалився. Ти в процесі».

І це… важливо.

Ніч минає швидко. Рішення прийняте і я можу нарешті заснути. Та коли сонце пробивається через штори, я виходжу на балкон з телефоном. Холодне повітря остаточно мене будить. Тисну виклик. Олена бере одразу. Без затримки, без вагань.

— Слухаю.

— Я повернувся з відрядження і хочу поговорити, — кажу я рівно. — Після роботи. Нам потрібно домовитись. Про все.

Довга пауза.

— Добре, — каже вона нарешті. — Ввечері. Я чекатиму. І візьміть Софійку з собою. Дуже скучила за нею.

— Домовились.

Я кладу слухавку, а в мені вперше за довгі дні — не страх. Не паніка. А… стабільність. Хоч маленька, але є.

Юля виходить на балкон. Тримає дві чашки. Одну простягає мені.

— Як пройшло?

— Нормально. Ввечері зустрінемося.

Вона киває і раптом посміхається: м’яко, майже гордо.

— Це вже звучить по-дорослому, Романе.

Я відбираю у неї чашку, роблю ковток і бурмочу:

— Не звикай. Я ще вмію накосячити.

Юля піднімає брову.

— Ніколи й не сумнівалась.

І йде всередину.

А я стою, тримаю її чашку, вдихаю холодне повітря і вперше за довгий час відчуваю: я боюся. Я хвилююся. Але я вже не падаю. Бо є маленька Софійка — і є хтось поруч, хто дає мені відчуття рівноваги. І це лякає навіть більше, ніж учорашнє вікно. Але й… до чорта тримає на плаву. Все буде добре. Я роблю все правильно. І слід забути це відчуття, наче щось з моїм рішенням не так.