Глава 22. Юліана

Ми їдемо мовчки хвилин п’ять. Лише Катя метушиться на задньому сидінні, стискаючи ремінь безпеки, а Софійка тихо сопе у своєму автокріслі. Я досі відчуваю холод на руках — чи то з переляку, чи то з того дивного стрибка з вікна. А може, з того, що Роман дійсно приїхав за нами.

— Катю саму я більше не відпущу, — кажу, дивлячись у вікно, але адресується це всім у машині. — Принаймні, поки не розберуся, що з нею робиться.

— Та я… — починає Катя тихо.

— Заткнись, — кажу я без злості, але жорстко. — Потім поговоримо. Зараз — головне нагодувати Софійку.

Я поглядаю на малу — вона покрутилась у кріслі й знову сопе. Хоча, знаючи її, скоро буде концерт.

Коли ми заїжджаємо у двір його будинку, я настільки втомлена, що мені байдуже, де ми. Але Каті — ні.

Вона аж присвистує, коли Роман відчиняє нам двері у свою квартиру.

— Ого… — витягує вона шию. — Юль, а ти чого мовчала, що у нього така хата? Ти що, не думала… ну… замутити?

— ЗАМОВКЛА. — я навіть не оглядаюся, просто ріжу поглядом. — Ще одне слово — і я тебе назад у вікно впихну.

Катя миттєво ховається за плечима, але я бачу її усмішку. Маленька хитрунка.

— А тепер слухай уважно, — я розвертаюся до неї, показую пальцем. — Ніяких компаній. Ніяких нових друзів. Ніяких вечірок. Жодних. Хоч одна підозріла історія — я ВСЕ розкажу батькам. До останньої секунди. До останнього твого подиху на тих дачах.

Катя блідне. У нас дуже строгі батьки, і вона це знає.

— Я… я більше не буду, Юль… чесно… — шепоче. — Мені було страшно.

— І правильно, що було, — кидаю я. — Тепер пішли. Софія голодна.

Я заходжу в кухню — велика, світла, надто чиста для чоловіка. Напевно, покоївка є, хоча за весь час, що я тут, вона не приходила. Ставлю воду гріти, дістаю пляшечки, суміш — все як механізм. За цей час вже вмію автоматично. А в голові досі звучить той тупий сміх… той виродок, який мене кинув… і Роман, який просто вискочив з машини, ледь не зірвав дверцята.

Коли я годую Софійку, вона притискається до мене, впирається ручкою в мою кофту, їсть швидко й нервово, ніби теж відчуває, що світ сьогодні був надто жорсткий.

Я гойдаю її, торкаюся теплих щічок, і мені стає спокійніше. Хоч трохи.

— Все, моя маленька, — шепочу тихо. — Я з тобою.

Вона засинає просто на руках.

Катя вже лежить у гостьовій, закутана в плед по самі очі. Перед тим я ще раз гаркнула на неї для профілактики — і тільки тоді накрила ковдрою.

Я тихо виходжу на кухню — там світло приглушене. Роман стоїть біля плити, розморожує лід у келиху для води. Обертається, коли чує мої кроки.

— Заснула? — питає він.

— Угу, — я опираюся на дверний косяк. — Катя теж. Можеш пишатися — сьогодні ти був героєм-одноденкою.

— Одноденкою? — піднімає брову.

— Не перебільшуй, Романе. — я втомлено усміхаюсь. — Але… дякую.

Слово виходить важче, ніж очікувала. Я не часто щиро дякую. Ще й тому, кого по факту мала ненавидіти.

Він спершу мовчить. Дивиться на мене так, ніби щось обмірковує. Мені навіть трохи не по собі. Наче я стою не в його кухні, а десь… ближче, ніж дозволено.

— Я просто зробив те, що треба було, — каже він нарешті.

— Все одно, — я опускаю погляд, ковзаю пальцями по кухонній стільниці. — Добре, що ти приїхав.

— Якби знав, що на мене чекає, приїхав би швидше. Треба було сфотографувати і роздрукувати, — хмикає він.

— Іди до біса, — бурмочу я, але ледь-ледь усміхаюся.

А він усміхається у відповідь — рідко, коротко, але цього разу… тепліше, ніж зазвичай. І мені раптом стає спокійно. Наче ми обоє нарешті вдихнули після довгого жахливого дня.