Глава 21. Роман

Дорога тягнеться, мов гума. Будинки миготять, але я їх майже не бачу — тільки прилади на панелі та координати, що кинув Петро.

У грудях усе гуде. Наче у мене всередині мотор, який працює на межі.

Софійка в автокріслі вже дрімає, тихо сопе, покручує кулачками. Хоч би це не налякало її… Хоч би вона не відчувала, що я сам зараз на межі.

Я ще ніколи так не хвилювався. І від цього мені самому… дивно.

Це просто Юліана. Так, ми сварились, ми взагалі ледь говорили без уколів одне в одного. Але зараз усе, що я відчуваю — це панічний холод і бажання опинитися поруч з нею негайно.

Петро пише ще раз: «Там дачі. Праворуч. Будинок з червоними ставнями».

Я бачу ті ставні за кілька секунд. Глушу мотор так різко, що машина трохи ривком стає на місце.

І тоді я піднімаю погляд — і серце б’є в груди так, що я чую його у вухах.

З вікна стирчить Юліана. Буквально. Половина її тіла зовні, половина всередині. Вона застрягла.

Розпатлана, бліда, очі широко розкриті. Поруч якась дівчина метушиться, тримає її за руку, шепоче щось, роззирається навколо, як злякане кошеня.

І в мене просто темніє в очах. Я навіть не пам’ятаю, як відкриваю двері. Просто в наступну секунду я вже біжу, так швидко, що під ногами хрускіт камінців здається вибухами.

— Юліано! — виривається з мене. Голос зірваний, гучний, грубий від адреналіну.

Вона здригається, повертає голову. І в той момент — цей короткий погляд, всього секунда — мене пронизує по-живому.

Страх у її очах. Справжній. Глибокий. Не той, що вона інколи розігрувала, коли злилася. Не демонстрація. Не емоція для драми.

А реальний, той, що не приховаєш.

Я підбігаю до стіни, шукаю поглядом будь-який спосіб витягнути її. Навіть не думаю, що поруч — спляча мала в машині. Я чую її, знаю, що вона в безпеці. Петро зв’язався вже з патрулем, вони приїдуть. Але зараз — лише одне в голові.

— Тримайся! — кричу я. — Я тут.

— Дубровін, ти? Ти почув! Швидше!

Юля витріщається на мене, ніби не вірить, що я справді приїхав. Але вже за мить вона знову судомно тягнеться вперед — ніби боїться, що її знову затягнуть назад.

А всередині будинку… чути голоси. Грубі. Нахабні Ті, що здатні зробити з мого терпіння порох.

Я стискаю кулаки так, що відчуваю, як нігті впиваються в долоні.

— Все, — бурмочу собі під ніс. — Я зараз тебе дістану.

Я ледве встигаю підхопити її під руки, щойно вона, бурмочучи щось дуже характерне для свого стану, робить черговий ривок. Вона застрягла не високо — вікно першого поверху, але все одно висоту падіння я відчуваю сповна, коли вона просто випадає на мене всім тілом.

— Ой! — встигає лише видихнути вона.

— Та я бачу, — бурчу я, тому що в наступну секунду мене прибиває до землі.

Ми падаємо разом. Вона зверху. Я знизу. Потилицею в притрушену інієм траву. Повітря з грудей вибиває так, що я хапаю ротом мороз.

Юля ж лежить на мені, як нічого не сталося. Лікоть уперла мені в ребра. Волосся в лице. Дихає швидко й гаряче. Перелякана, але жива.

— Ти важиш більше, ніж виглядаєш, — видихаю я.

— А ти міг би й не стати під траєкторію, — огризається вона. — Я сама впала б нормально.

— Та бачу, як ти «нормально» виходила, — фиркаю. — Наполовину застрягла, як технічний збій.

— Замовкни, Романе!

— То злізь перш ніж наказувати.

— Ага! — вона різко підводиться з мене, здуваючи з чола пасмо. — Ну і рятівник…

— Я тебе витягнув.

— Ледь не задавив!

— Це ти мене задавила, якщо вже чесно.

Юля вже на ногах, струшує куртку, віддихається. Очі блищать — і гнівом, і полегшенням.

— Де Софія? — різко питає вона.

— Зі мною.

— ЩО?! — її голос зривається. — Ти взяв дитину сюди?!

— А ти де була? У турецькому готелі з повним пансіоном? — я підводжуся, обтрушую долоні. — Ти хоч усвідомлюєш, що я почув у телефоні?

— Та я… — вона затикається на півслові, кусає губу. — Все одно! Не можна брати дитину вночі невідомо куди!

— Можна, коли її няня встряє в якусь нісенітницю на дачах у компанії дивних типів. Могла б бути вдячною.

— Ти міг би приїхати швидше!

— Та невже?! — я дивлюся на неї так, що вона піджимає плечі. — Якщо в тебе є режим телепортації — поділися. Бо я їхав, як шалений.

Вона видихає різко — зло, але не на мене. На себе. На ситуацію. На все одразу.

— Ходімо вже. Потім будете любуватися, — вставляє дівчина. Юля одразу хапає її за плечі.

— Дурепо мала! — шепоче тихо, але жорстко. — Ти взагалі думала головою?

Катя пищить щось про «не таких вечірок хотіла» і «мене покликали свої», але Юля різко веде її до машини.

А я йду поруч.

І щось дивне відбувається в мені. Я слухаю, як вона бурчить, гримає, сердиться — і ловлю себе на думці:

Боже, та це ж… круто.

Це — наш стиль. Сваритися, покусуватися, шпигати одне одного словами. Ми не пара. Не друзі навіть. Ми постійно стикаємося лобами, як два коти на одному даху. Але зараз, серед цієї ночі, після всього — це здається чимось… майже домашнім.

Добре, що вона говорить. Добре, що сердиться. Добре, що взагалі стоїть тут.

Ми садимо Катю на заднє сидіння. Юля одразу перевіряє Софійку в кріслі — та спить, мирна, тепла, навіть не уявляючи, що відбувається.

— От бачиш? — кажу я тихо. — Все нормально.

— Ти все одно божевільний, — шепче вона.

— Ти теж, — відповідаю автоматично.

Вона кидає на мене погляд… який я не вмію розшифрувати. Щось між вдячністю, злістю і тим, що вона ніколи не визнає вголос.

— Поїхали, — каже сухо.

Я сідаю за кермо.

І коли ми від’їжджаємо з цієї клятої дачі, а Юля бурчить на сестру без зупинки, я ловлю себе на тому, що усміхаюсь.

Тихо. Вперше за довгий час.

Тому що, мабуть… оцей хаос між нами — це найкраща річ, що траплялася зі мною за довго-довго.