Глава 20. Юліана

Мене трусить від злості й страху, але я тримаюся, роблю вигляд, що все під контролем. Хоча всередині все навпаки стискається до болю.

 Повітря в кімнаті важке — перемішане з запахом алкоголю, дешевих парфумів і диму. Музика гупає так, ніби хтось б’є кулаками по грудях. Хлопці розкидані по кімнаті, як хижаки, що вже знають: їм нікуди поспішати.

Я знову пробую підійти до дверей — тихо, не привертаючи увагу. Катя стоїть поруч, бліда, налякана, її пальці постійно смикають край светрика. Я хапаюся за ручку, різко тягну… І тут щось різке, грубе — руки, що хапають мене під лікті, — і я зриваюся з підлоги, як лялька.

Холод проходить уздовж хребта, коли мене перекидають через плече. Сильний запах алкоголю різко б’є в ніс.

— Ей! — я не встигаю нічого, ноги зриваються з підлоги.

«Рятівник» не поспішає, не нервує. Він несе мене легко, ніби це для нього буденна справа. А у мене серце б’ється десь у горлі, кожен удар лунає болючим пострілом. Коридор миготить перед очима, стелиться під ногами, а я — безпорадна, зависла над його спиною.

— Куди це ми зібралися? — його голос смішливо глузує, видаючи задоволення від чужого страху.

— Відпусти мене, виродку! — б’ю його кулаками по спині, але удари тонуть у твердій плоті, як у цеглі. Він навіть не рушить плечима. Лише насмішкувато хмикає.

Він приносить мене назад у вітальню й буквально кидає на диван. М’яко — але так, щоб принизити. Я злітаю на подушки, втрачаю опору, і на секунду мені здається, що все тіло розіб’ється на дрібні тремтячі уламки.

Довкола зривається сміх — тупий, п’яний, такий, що пробирає до печінки. Їхні обличчя — змазані, розмиті, перекривлені дурними посмішками. Усі вони виглядають однаково небезпечними.

— Розслабся, мала. Ніхто тебе не образить, якщо ти сама не будеш грубою, — один хмиляється, розвалившись у кріслі.

Інший, той що ближче, нахиляється вперед, його очі блищать неприємним азартом.

— Хіба що трохи пограємось. Посидиш з нами — виродками.

— Пішов ти, — гарчу я, вирівнюючи спину. Піднімаю підборіддя. Ні краплі слабкості.

Вони гигочуть, перекидаються фразами, що змушують мене скреготати зубами.

 У кімнаті стає тісно від їхньої уваги.

— Ти чого така нервова? — той, що ближче, спирається руками на коліна. — У нас тут весело. Не вистачало тільки твоєї посмішки.

Він простягає руку — і я миттєво відштовхую її.

— Тільки посмієш торкнутися, і я…

— І ти що? — він розтягує посмішку так, що в мене всередині все холоне.

Телефон у кишені вібрує. Усередині щось різко здригається. Здогадуюся: це Роман. Не справляється з малою і хоче спитати, коли я буду. А я б і рада вже приїхати. Я натискаю «прийняти», навіть не дістаючи.

Я кажу голосніше, розраховуючи, що Роман чує:

— Я сказала: відійди! 

— Та ти чого така гаряча? Стій, поговоримо…

— Не смій мене чіпати. Я забираю Катю з цієї вашої дачі в передмісті. Ми йдемо. 

Телефон у кишені тремтить ще. Значить, він не поклав. Добре. 

Їхні усмішки стихають лише на мить, а потім знову повертаються — роздратовані, злі.

Я піднімаюся різко.

— Мені треба в туалет. Катю беру із собою.

— Ага, а ми тут щось не те не почуємо? — перепитує той самий тип.

— Не твоя справа.

Вони нарешті пропускають. Коридор здається безкінечним. Туалет маленький, тісний. Двері зачиняються, і на секунду я вдихаю так глибоко, що болить. Катя тремтить, обіймаючи себе руками.

— Юль… ти вибач. Мала бути вечірка між своїми, а прийшли оці і… я їх не знаю. Мені страшно.

Її голос тремтить, мов тонка нитка, що-от обірветься.

— З тобою я потім розберуся, — кажу суворо, хоч серце й стискається. — Але зараз ми виберемося.

Вікно — крихітне, старе, з облупленою рамою. На вулиці — темний сад, шурхіт дерев, нічний повітряний холод. Єдиний напрямок без цих типів.

— Лізь, — кажу я Катьці. — Швидко, поки вони не сунулися перевіряти.

Катя, легша й худіша, вислизає майже без проблем. Її силует зникає в темряві, вона тримається за раму й шепоче:

— Давай, ти наступна!

Я вдихаю різко, підтягаюсь до вікна. Проштовхую голову, плечі… руки шукають опору ззовні. Холодне повітря обдуває обличчя. Ще трохи… ще…

А далі — ні. Стегна застрягають у рамці, вузькій і жорсткій. Я відчуваю, як тканина на мені натягується.

— Блін… — шепочу крізь зуби.

Пробую втретє, напружуюсь так, що ребра болять. М’язи пульсують, тіло протестує. Але вікно не піддається.

— Юль, ну давай! — Катя вже майже в паніці.

— Я намагаюсь! — шиплю.

І тут — різкий звук за дверима. Глухий, впевнений крок. Тінь падає на вузьку щілину під дверима.

— Дівчата… — лунає голос одного з тих типів. — Ви там не померли?

Моє серце підлітає до горла. Я ніби втискаюся у раму, застигаю так, що перестаю дихати.

— Катю, — шепочу я. — Якщо щось… тікай.

Катя стискає мою руку так сильно, що пальці біліють. А за дверима клацає ручка. Секунди… геть на межі.