Глава 19. Роман

Я залишаюся сам із Софійкою, і тиша в квартирі здається неприродною. Маленький клубочок, загорнутий у ковдрочку, спить на дивані, а я сиджу поруч, спершися ліктями на коліна.

Думки не дають спокою. Слова Юлі, її тон, її злість, ця ситуація з Оленою… Я ловлю себе на тому, що п’ять хвилин просто дивлюся на доньку і відчуваю, як груди стискає страх. Страх втратити. Страх не впоратися.

Я не знаю, що робити правильно, але знаю одне точно: мені страшно думати про те, що дитина може поїхати до когось іншого.

Софійка раптом злегка ворушиться і тихо пищить.

— Прокинулась, зайченя? — я нахиляюся, торкаюся її щоки. Вона тепла. Спокійна.

А через хвилину — вже не дуже.

Губки кривляться, вона починає хникати, а тоді різко вибухає плачем, що пробирає до кісток.

— Голодна? — я підхоплюю її на руки, розгублено дивлячись навколо. — Добре, зараз… зараз зробимо суміш.

Я йду на кухню. Відкриваю банку. Дивлюся на неї. В інструкції якісь цифри, температура… я намагаюся згадати, як це робила Юля, але все змішується в голові.

— Так, значить… вода тепла… але не гаряча… чи гарячіша? Чорт…

Я ставлю чайник, чекаю, поки вода наполовину охолоне. Намагаюся визначити температуру пальцем — і ловлю себе на повному абсурді ситуації.

Софійка реве вже так, ніби її хтось образив.

— Я знаю, я знаю, зайка, — я швидко насипаю порошок, трушу пляшечку, пробую краплю на зап’ясті. Здається нормальна.

Здається. Я підношу пляшечку до її ротика. Вона пробує. Повертає голову. Кривиться. І реве ще голосніше.

— То що не так? — я вже сам готовий сісти й ревіти. — Їсти хочеш! Ну!

Я пробую щось змінити — холодніше, тепліше — вона тільки гірше плаче, аж ковтається повітрям. Паніка стискає груди. Я дістаю телефон і дзвоню Юлі. Так, вона кричатиме, що я і кілька годин не протримався, але мені треба щось з цим робити.

Вона бере з першого разу — але замість її спокійного голосу я чую глуху музику, сміх і хлопчачі вигуки.

— Юля? — я різко підводжусь. — Де ти?

— Я сказала: відійди! — її голос звучить напружено. Вона говорить з кимось іншим. Я чую поруч чужий голос:

— Та ти чого така гаряча? Стій, поговоримо…

І Юля різко каже:

— Не смій мене чіпати.

У мене все стискається. Я чую, як вона каже голосніше, майже спеціально:

— Я забираю Катю з цієї вашої дачі в передмісті. Ми йдемо. 

Вона це каже так, що я одразу розумію: це була інформація для мене. Вона на дачі з сестрою… подругою? Не знаю, хто така Катя, але зараз це не важливо.

Потім зв'язок обривається. Я ще кілька секунд стою, не дихаючи. Софійка плаче на руках, але я чую тільки ті голоси.

У грудях — удар, другий, третій. Я беру телефон і миттю набираю знайомого, того, хто колись працював у службі охорони.

— Петре, це Роман. Мені треба терміново.

Відстеж номер телефону. Так, просто зараз. Там… може бути небезпечно.

Я рідко прошу про щось так, але зараз мені плювати, як це виглядає.

— Вишлю геолокацію, як тільки знайду, — каже він.

Я кладу слухавку, тримаючи Софійку так, ніби вона — єдине, що стримує мене від того, щоб вибити двері у будь-яку дачу в цьому районі. І, напевно, так воно і є.

— Знаю, ти голодна. Але зараз нам з тобою пора в дорогу, — зітхаю я і кидаю погляд на шафу, в яку Юля складала комбінезон малої.

Софійка вже не ридає так несамовито, але її дрібні схлипування б’ють по мені, ніби хтось стискає ребра зсередини.

— Зайченя, нам треба їхати, — кажу я, і в голосі чується те, чого я від себе не очікував: паніка.

Я відкладаю пляшечку, бачу маленький комбінезон і на ньому шапочку, які Юля складала так акуратно, ніби це коштовності.

А я тепер маю сам усе зробити. Розстібаю, розкладаю, беру Софійку на руки. Вона пхинькає, але вже не плаче. А я — хвилююся, ніби це операція на відкритому серці.

— Спокійно… спокійно, — шепочу більше собі, ніж дитині. — Ми впораємось.

Я просовую її ніжки в комбінезон, поправляю ручки. Один рукав проходить нормально, другий — ні. Вона виривається, кривиться.

— Та що ж таке… — я видихаю, збираюся, пробую ще раз. — Все, добре. Є. Готово.

Поки я зав’язую дрібні зав’язки й застібаю кнопки, піт виступає на чолі. Я глянув би на себе з боку — і, мабуть, сам би посміявся.тАле зараз мені не до сміху.

В голові лише одне: Юля в біді, і я повинен її знайти.

Я несу дитину до машини, відкриваю дверцята, ставлю автокрісло рівніше. Потім, так само незграбно, як і вдома, намагаюся пристебнути ремені.

— Не рухайся, сонечко, бо я тут не розумію, як це працює…

Нарешті клацає фіксатор. Софійка перестає хникати. Серйозно дивиться навколо, ніби їй цікавіше в машині, ніж у мене на руках. А за хвилину взагалі завмирає — спокійна, мовби нічого й не сталося.

— От молодець, — шепочу, — хоч хтось тут тримає себе в руках.

Я закриваю дверцята. І в ту секунду розумію: я сам — ні.

Мене трясе. Пальці тремтять, коли я сідаю за кермо. Мені важко навіть ключ у замку прокрутити. Не тому, що темно. Не тому, що я не знаю, де вона. А тому, що я не можу позбутися цього образу: Юля там одна. Серед якихось типів, які вже лізли до неї. Серед старших хлопців, алкоголю, закритих дверей.

І мені страшно. Чорт забирай, мені страшно так, як не було навіть у найжорсткіших переговорах, у будь-яких ризикових угодах, у будь-яких ситуаціях. Страшно за неї.

Я заводжу двигун, і мотор реве гучніше, ніж потрібно. Я стискаю кермо так, що пальці біліють.

— Юліано… — я бурмочу її ім’я, і мене самого це насторожує. — Ти хто мені така, га? Чого я так…

Але питання зависає. Тому що відповіді немає. Є тільки потреба її знайти. Будь-якою ціною.

Телефон вібрує — повідомлення від Петра: «Локацію знайшов. Відправляю». Я тисну «відкрити», дивлюся точку на карті, включаю фари й розвертаюся.

— Тримайся, Юлю, — шепочу, натискаючи на газ. — Я вже їду.