Глава 18. Юліана

Морозний вечір тисне на груди, коли я нарешті знаходжу ту саму дачу — третю зліва. Вікна світяться теплим, але якимось хижим світлом, а зсередини пробивається глуха музика, ніби там б’ється серце чужого рою. Я вдихаю повітря, зосереджуюсь і натискаю на дзвінок.

Двері різко відчиняються. На порозі — високий хлопець у темній футболці. Його очі ліниво ковзають по мені, наче він оцінює, чи варто взагалі витрачати час.

— Закрита вечірка, мала. Йди назад, — каже він беземоційно, навіть злегка насмішкувато.

Я вже готуюсь сказати, що шукаю сестру, але позаду нього з’являється інший хлопець — темніший, старший, з такою усмішкою, яка мені одразу не подобається.

Він штовхає першого плечем:

— Та пусти її. Забув про гостинність? Впускай, не заважай святу.

Перший фиркає, але двері прочиняє. Другий уважно дивиться на мене — занадто уважно.

Очі так і блискають оцінкою, і я відчуваю, як усередині неприємно стискається щось під ребрами.

— Заходь, — каже він з кривою усмішкою. — У нас тут… весело.

Його інтонація залишає після себе липкий відтінок. Я вдаю, що не помічаю, і заходжу.

Всередині душно. Повітря важке, насичене алкогольним запахом, змішаним із різкими парфумами. Музика б’є в груди. У великій кімнаті — повно хлопців, явно старших за мою сестру. Кілька дівчат сміються, якась парочка цілується на дивані, не хвилюючись, що це перед усіма. Компанія, варто зауважити, ще та. 

Я швидко оглядаю простір і нарешті бачу знайому спину.

— Катю! — я підходжу і буквально вихоплюю її зі свого оточення. Вона різко обертається, очі в неї великі, здивовані, навіть трохи перелякані.

— Юлю?! Ти… ти що тут робиш?!

— Забираю тебе. Ми їдемо. Зараз.

— Та все нормально… — вона силоміць усміхається. — Ми просто…

— Не сперечайся. Ходімо. — Я беру її за руку, відчуваючи, яка вона холодна.

Ми робимо лише два кроки — і перед нами з’являється той самий хлопець, що впустив мене.

Він виставляє руку вбік, ніби між іншим, але я бачу, що це зовсім не випадковість.

— Стоп, — каже він, нахиляючи голову. — Правила вечірки такі: хто зайшов — той з нами до кінця. Назад не випускаємо.

Позаду нього кілька хлопців хоч і роблять вигляд, що просто піджартовують, але їхні погляди тривожні, чужі. Один із них кидає:

— Та куди ви так зібралися? У нас тільки все починається.

Інший додає, глузливо:

— Може, подружишся з нами? Ми не кусаємося.

Ще хтось зліва хмикає:

— Катю ми не віддаємо, вона в нас душа компанії сьогодні. І ти теж така нічого, залишайся.

Я підіймаю підборіддя.

— Пропустіть. Це не жарти. Я прийшла за сестрою, і ми підемо зараз.

— Не гарячкуй, мала, — той з кривою усмішкою крокує ближче. — Ми просто приколюємось. Тут усі свої. Заспокойся.

— Я сказала: відійдіть. Ще слово — і я викличу поліцію.

Він знизує плечима, наче я сказала щось буденне:

— Та кому ти збираєшся дзвонити? Тут зв’язок майже не ловить. Та й нема сенсу. Сядь, відпочинь. Ніхто тебе не чіпає.

Хтось позаду кидає ще один коментар, не прямий, але з таким тоном, що мені хочеться відсунути Катю назад:

— Ну якщо гостя нервує, можемо її… заспокоїти. Я знаю один дієвий спосіб. Тобі сподобається, красуне.

Сміх, багатозначний, неприємний, розповзається кімнатою. Стає по-справжньому холодно. Але не від морозу.

Я чую, як Катя шепоче:

— Юлю, ходімо.

Я видихаю — різко, гостро. Мені потрібно думати тверезо. Я стискаю її руку і відчуваю, як уповільнюється власне серцебиття. Мені вже не страшно. Я просто готуюся діяти.