Глава 17. Юліана

Я ще хвилину дивлюся на Романа, на його розгублений обличчя, на руки, що тремтять біля манежу… і відчуваю, як мене знову накриває хвиля злості.

На нього. На цю ситуацію. На себе. На те, що я взагалі все це відчуваю.

— Мені треба… повітря, — кажу коротко й виходжу на балкон.

Скляні двері ледь не вилітають із рам, коли я зачиняю їх за собою.

Холодне повітря хльостає по обличчю, і я роблю глибокий вдих. Потім ще один. І ще. Намагаюсь вимити з себе всі емоції.

Але не виходить.

«Віддати дитину чи ні?»

«Може, бабуся краще?»

«Я боюся бути батьком…»

Боже, та як так можна?

Я спираюся на перила, вдивляючись униз, де миготять машини. У голові спливає голос Каті, її дурні «позич мені гроші» й «я купила куртку». І мене ще сильніше затягує.

Ні, усе. Досить. Мені треба відірватися від цієї квартири, від Романа, від його вагань. Бо якщо залишуся тут хоч на хвилину довше — скажу те, що потім не заберу назад.

Повертаюсь у кімнату. Він усе ще сидить біля Софійки, як школяр, що боїться зробити неправильний рух.

— Романе, мені треба відійти, — кажу рівно. — Побудь з малою кілька годин.

Він піднімає голову різко, наче я сказала щось страшне.

— Зараз? Юль, а це не може почекати?

— Ні, не може, — огризаюся різко, так, що в нього ледь очі не округляються. — В мене теж є життя, уяви собі. Не все крутиться навколо тебе.

Він моргає. Потім звужує погляд:

— Ти чого так бісишся?

— Я? Нічого, — гаркаю. — Просто якщо ти боїшся побути з рідною дитиною дві години — тоді, може, і правда віддай бабусі. Вона не панікує.

У нього сіпається брова. Але я не чекаю відповіді — розвертаюся й виходжу. Двері зачіняю акуратно, але всередині мене все гримить.

Дорога до гуртожитку здається безкінечною. Я йду швидко, але думки не відстають.

«Краще бабуся… Вона досвідчена… Спокійна… Юлю, тобі ж теж легше буде… Складеш, нарешті, свій план помсти… відірвешся від усіх цих емоцій… Ти їй не мама і не станеш нею. Вона дочка твого ворога. Ти маєш дбати про неї, але віддавати свою душу не обов'язково. Ти лише тимчасова няня і все це тебе не стосується. Заспокойся»

Але серце все одно болить. Бо як не крути, Софійка — маленька. Беззахисна. Нікому не потрібна: ні тій, хто її народив, ні тому, хто мав би її берегти. Я стискаю кулаки.

Ну як так можна? Як?!

Телефоную Каті.

— Де ти? — голос у мене вже не роздратований, а тривожний.

— В кімнаті, вчуся, — спокійно так, навіть занадто.

Брехня. Я відчуваю.

— Зараз буду, — кидаю владно.

— Нащо? — в голосі нотки паніки.

— Гроші привезла.

— А чого не на карту?

— Щось маєш проти готівки? Чи сестри? — питаю різко.

— Чуєш… ти залиши сусідці, Риті. Я саме виходжу, маю конспекти в одногрупниці забрати.

Ага, я так і думаю.

— То я почекаю.

— Не треба, в тебе ж робота. Ми будемо довго, вона має допомогти мені підтягнути деякі предмети.

— Ну добре…

Піднімаюсь на її поверх, і вже від дверей знаю — її там немає. У кімнаті — порожньо. На ліжку розкидана косметика і конспекти.

Подруга з сусіднього ліжка знімає навушники.

— Ти Юліана? — питає. — Вона поїхала. Казала, що…

— Де вона? Лише чесно, — я пильно дивлюся в її очі. Напевно я дуже переконливо виглядаю, бо та зітхає і шепоче:

— Зі своїми новими мажорними друзями. На якійсь вечірці. На дачі за містом. Я адреску можу скинути. І краще поспіши. 

Дачі за містом. Компанія. Катя зі своїм вибором «друзів». Чудово. Просто чудово.

— Скидай, — видихаю.

Коли виходжу з гуртожитку, серце б’ється так голосно, що я чую його у вухах.

Я їду до неї. Бо яка б Катя не була… Вона моя сестра. І я відчуваю, що сьогодні вона може влізти в дуже погане.