Глава 16. Роман

— Порадитися? Тобі? Зі мною? Це щось в лісі здохло! — лунає її саркастичне. — Ну, давай. Я готова.

Я довго мовчу, чую тільки власне дихання й тихе покахикування Софійки в манежі. Юля дивиться на мене так, ніби вже давно готова мене трясти, щоб вибити слова силою. Але я нарешті наважуюся.

— Я… поговорив з Оленою, — кажу тихо.

Юля злегка нахиляє голову.

— Це хто?

— Мати Марії, — пояснюю. — І… моя колишня головна бухгалтерка. Вона працювала в мене три роки до пенсії. Добра, толкова жінка. Знаю її нормально. Ніяких «темних історій». Але…

Я стискаю пальці в кулаки.

— Вона була в шоці, коли дізналася, що Софійка зі мною. Сказала, що навіть не знала, де Марія. Сказала, що хоче приїхати і забрати внучку до себе.

Юля завмирає. На секунду навіть не бурчить. Просто дивиться на мене дуже пильно.

— І що ти їй сказав? — спокійно питає. Занадто спокійно.

— Збрехав… — видихаю. — Сказав, що ми в іншому місті. Що поговоримо потім. Бо я… — я стихаю, шукаючи слова. — Я не знаю, що робити.

Тут Юля нарешті реагує. Типово. Різко.

— Ти серйозно?! — в її голосі подив, обурення і щось інше — щось болюче. — Ти реально сидиш і розмірковуєш, віддати Софійку чи ні?!

Я заплющую очі. Але вона не дає мені втекти.

— Рома, це ж дитина, а не флешка з роботи!

— Я знаю, — бурмочу, торкаючись перенісся. — Я просто… хочу їй добра.

Юля зводить руки до грудей, ніби стримує себе, а потім робить ковток повітря й говорить уже рівніше. Але тон усе ще гострий, той самий, її фірмовий:

— Добра? Чудово. Тоді скажи мені таке: ти впевнений, що Олена зможе дати їй краще, ніж ти?

Я мовчу.

— Бо виглядає так, ніби ти хочеш віддати дитину лише тому, що тобі страшно, — продовжує вона.

І влучає точно.

Прямо в те місце, яке я сам не хотів визнавати.

— Я… — ковтаю повітря. — Я справді боюся. Юль, ти бачила, що зі мною робиться, коли мала плаче. Я навіть дату її народження вчора не згадав у лікарні. Може, я не здатен бути батьком…

— Нісенітниця, — відрізає вона. — Ти вже є батьком. Поглянь.

Юля робить кілька кроків, стає поруч зі мною й кидає погляд униз.

На Софійку.

Маленька лежить у ліжечку, тягнеться до своїх іграшок і поглядає на нас так, ніби ми тут двоє дурнів, а вона одна — нормальна.

Я опускаюсь навколішки біля неї. Простягаю руку. Софійка одразу хапає мій палець — міцно, впевнено. Я відчуваю це крихітне стискання і від нього всередині щось перевертається.

Юля говорить тихо. Не різко, не колюче. А просто… по-людськи:

— Роман… Якщо тобі Софійка не потрібна — скажи. Тоді так, логічно віддати бабусі. Олена нормальна жінка з твоїх слів 

Вона робить паузу. А потім додає, вже гірко:

— Але якщо ти вагаєшся тільки через страх… тоді це інше.

Я нахиляюсь ближче до манежу. Софійка сміється, тягнучи до мене другу ручку. Я беру її маленьку долоньку, теплу, м’яку. І не можу відірвати погляду.

Тиск у грудях стає нестерпним.

— Я не знаю, чи зможу бути достатнім для неї… — зізнаюся тихо. — Але знаю одне: вона мені… потрібна.

Юля різко відводить погляд. Наче її щось зачепило.

— То й думай головою, а не панікою, — бурмоче вона вже м’якше.

Я сиджу, тримаючи руку дочці, і розумію: я вперше за багато років справді боюся втратити щось важливе. Не роботу. Не контроль. Не час.

А свою дитину.

І це лякає сильніше, ніж будь-яке рішення, яке доведеться прийняти.