Глава 15. Юліана

День тягнеться довго. Квартира наповнена тихим затишком — таким, який буває тільки тоді, коли дитина спить. Я сиджу на дивані, укутана пледом, а Софійка схилилася до мене щічкою і дрімає. Дихання в неї рівне, мале, таке довірливе, що мені хочеться притиснути її ближче й не рухатись годинами.

Її крихітні пальчики вхопили мій светр, ніби я — щось важливе, щось рідне.

Я ловлю себе на тому, що дивлюсь на неї не просто як на чуже дитя. А як на когось… свого.

— Ну ти й магніт, мала, — шепочу, погладжуючи її спинку. — Зашиваєш мені дірки в душі швидше, ніж будь-хто…

Це лякає мене. Але й зігріває.

Кухня пахне чаєм з м’ятою, який я так і забула перелити в чашку. На столі лежить недочитана книга, але я навіть не намагаюсь до неї повернутися — Софійка спить на мені так солодко, що я боюсь порушити цей маленький внутрішній мир.

Телефон завібрував так різко, що я ледве не підскочила. На екрані — «Катруся».

Моя сестра і вічний генератор хаосу.

— Ну? — питаю тихо, виходячи в коридор, щоб не збудити малу. — Що на цей раз?

— Юль… — голос винуватий, до болю знайомий. — Ти можеш… ну… трохи грошей скинути? Буквально трохи. До стипендії.

Я закочую очі.

— Що ти зробила?

— Нічого! Просто… — затримка, нервовий видих. — Я купила куртку.

— Куртку? — я стишую голос, але тон робиться гостріший. — Катю. Серйозно?

Вона на межі відчислення, проте викидає останні гроші на ганчірки!

— Вона була зі знижкою! — виправдовується. — І… ну… дешево не було! І взагалі, мені треба виглядати нормально!

— Так не треба було прогулювати пари, — зітхаю. — Бо не мали б тобі урізати стипендію.

— Юль, ну будь ти людиною, — канючить вона, ніби їй п’ять.

Я дивлюсь на Софійку, що спить у вітальні, така беззахисна й чиста. І мені раптом стає прикро: от би Катя розуміла відповідальність хоча б наполовину так, як це розуміє немовля.

— Добре, — відповідаю тихо. — Але це останній раз. І, Катю… не дзвони під час тихої години.

— Люблю тебе! — швидко пищить вона й одразу кидає слухавку.

— Ага, до першої зарплати, — бурчу собі під ніс.

Софійка ворушиться, наче відчуває моє хвилювання. Я повертаюсь до неї, обережно беру на руки й іду до кухні, щоб приготувати суміш на пізній обід.

Дім знову наповнюється тишею — рівною, домашньою. Я звикаю до неї швидше, ніж слід би. І це теж лякає.

Години дві потому, коли маленька вже грається в пальчиками на ручках, я чую звук замка.

Роман приходить додому.

Але… не так, як завжди.

Він заходить тихо, навіть надто тихо. Куртку знімає повільно, без своїх звичних рухів. Наче кожен жест треба попередньо зважити. Очей не піднімає.

Я зупиняюсь на порозі кімнати й дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти: це втома? Чи щось гірше?

— Ти рано, — кажу обережно.

— Мм… — хрипко озивається він.

Він проходить у вітальню, сідає в крісло й просто… завмирає. Лікті на колінах, руки сплетені, погляд упертий кудись у стіну. Але насправді — не тут. Абсолютно не тут.

Я підходжу ближче, підсовую Софійці іграшку, а тоді сідаю навпроти нього.

— Романе?

Він не реагує одразу. Наче я говорю крізь товсте скло. І коли він нарешті піднімає очі — мені стає холодно.

Так дивляться люди, які щось втратили.

Або щось приховують.

— Що трапилося? — запитую тихо.

Він ковтає, важко, так, ніби всередині щось ранить.

— Юль… — його голос глухий, майже зламаний. — Мені треба з тобою порадитися.

І в ту ж мить у мене в грудях коротко, різко стискається. Наче хтось уперше за день відкрутив звук — і ввімкнув тривогу на максимум.

Я обхоплю пальцями край дивана, щоб утримати себе на місці. Бо відчуваю: щось зараз зміниться. І не факт, що в кращий бік.