Глава 14. Роман

В офісі гамірно: хтось грюкає принтером, хтось сперечається про тендер, двері відділу кадрів весь час риплять. Але всередині мене — глуха порожнеча. Таке враження, що я сиджу не за столом, а у вакуумі. Думки не тримаються на роботі — щоразу повертаються додому. До Софійки. До Юліани, яка за останні години, мабуть, уже зненавиділа звук мого голосу.

Телефон лежить під рукою, і пальці самі тягнуться. Я втретє за годину набираю її.

— Романе, ну скільки можна? — Юліана навіть не вітається, просто зітхає важко, втомлено. — Все добре. Вона грається і ні разу не плакала. Перестань мені дзвонити кожні п’ять хвилин. Працюй.

— Я просто хотів уточнити… — починаю, але вона не дає договорити.

— Ти уточнюєш так часто, що міг би вже додому примчати і все перевірити особисто.

І кидає трубку. А я усміхаюсь, як дурень. Її буркотіння звучить, як… як щось живе, тепле, домашнє. Я ловлю себе на тому, що хочу ще раз подзвонити, лише щоб почути, як вона знову вичитає мене. Мабуть, зі мною вже не все гаразд.

Я беру чашку кави, підношу до губ — і раптом розумію: я навіть не знаю дати народження власної дитини.

Учора вночі, у лікарні, коли запитали, я назвав місяць навмання. Наче не наляканий батько стояв перед ними, а якийсь випадковий знайомий. Це пробиває в мені якусь тріщину.

Я відкриваю список контактів, перегортаю, і зупиняюсь на знайомому імені — Олена Григорівна. Головний бухгалтер у моїй фірмі протягом багатьох років. Саме через роботу ми з Марією і познайомилися: вона часто приходила до мами в офіс, іноді допомагала з документацією.

А ось що важливо:

“— А документи? Свідоцтво про народження, щеплення, що там ще?

— В мами візьмеш.”

Тоді я не надав цьому значення. А тепер… Я натискаю «дзвінок».

— Алло? — її голос впізнаю одразу: стриманий, трохи втомлений, як завжди наприкінці робочого дня.

— Доброго дня, пані Олено. Це Роман Дубровін.

— О, Романе Івановичу? — її тон одразу теплішає. — Доброго дня. Чим зобов'язана?

— Ні… — я ковтаю повітря. — Це про Софійку.

Коротка пауза. Тиша не напружена — радше насторожена.

— Ви знаєте про неї? — вона різко стурбована. 

— Так. Марія розповіла. І залишила її. Вона зараз зі мною.

— З вами? — Олена, здається, навіть затамовує подих. — Я думала… та я не знала, що Марія вам залишила її.

— Марія… поїхала, — я ледь підбираю слова. — І сказала, що документи на дитину в вас.

Тиша знову. Але не холодна — скоріше вражена.

— Документи… так, у мене. — Її голос стає збентеженим. — Марія просила не втручатися, казала, що все владнає. Я знала про Софійку, але… я думала, вона з Марією. А тепер… Чому моя внучка у вас? Де Маша?

— Знайшла багатія і залишила мені дочку, бо вона в її плани не вписується, — кажу тихо. — І мені потрібні документи. Хочу все оформити… правильно.

— Романе, — Олена говорить повільно, обережно. — Я рада, що ви не залишили дитину. Але ви ж розумієте, що питання не тільки у документах. Ми повинні поговорити… по-людськи. З’ясувати, як буде краще для Софійки. Я приїду. Скиньте адресу.

— Я розумію, — брешу. Бо я взагалі нічого не розумію. — Але зараз… ми не в місті.

— Не в місті? — в її голосі з’являється тривога. — Чому?

Я зупиняюся, вдихаю, кажу перше, що спадає на думку:

— Я в відрядженні. Я не можу зараз зустрічатися. Коли повернемось — я вам подзвоню. І ми все обговоримо.

— Романе… — мовить вона вже тихіше, м’якше. — Ви ж знаєте, я ніколи не була вам ворогом. Я хочу лише одного — щоб Софійці було добре. Я її люблю. Я її чекала.

— Я розумію… — шепочу.

— Тоді давайте говорити чесно, коли будете готові. Не тікайте.

— Не тікаю, — кажу. І відчуваю, що тікаю від усього світу.

Я завершую розмову. Телефон дзвенить у пальцях, а серце б’ється так, ніби вибивається з клітки.

Віддати Софійку?

Можливо, це логічно. Можливо, правильно. У Олени є досвід, є час, є спокій. Вона виростила доньку. І внучку точно виростила б.

А я…

Хто я? Людина, яка вчора не знала, що робити з плачем дитини. Людина, яка не знає навіть її дати народження.

Але коли я уявляю, що хтось забере мою дівчинку… Мене наче прорізає ножем зсередини. Я не зможу. Я не віддам її. Навіть якщо в мене немає жодного плану. Навіть якщо я облажаюся десять разів. Навіть якщо весь світ скаже, що я не справлюся. Я вже відчуваю: вона — моя. І я не дам її нікому.