Глава 13. Юліана

Я тримаюся за цю ніч, ніби за край чогось важливого. Тільки не знаю, чого саме.

Софійка заснула в Романових руках. Маленька, тепла, вся така беззахисна. І я бачу його обличчя — зосереджене, ніжне, навіть трохи розгублене — і відчуваю, як всередині щось стискається.

Я не мала так на це реагувати. Не повинна.

Він дивиться на мене так, ніби я — його порятунок. А я… я ж прийшла сюди з зовсім іншою метою.

Я відводжу погляд першою.

— Ти молодець, — шепочу я. — Вона з тобою заспокоїлася.

— Не знаю, чи це я, — так само тихо відповідає. — Але… я радий, що зміг.

У його голосі чути втому, і страх, і щось таке, що змушує мене забути всі заготовлені фрази про помсту. Це небезпечно. Надто небезпечно.

Я встаю, наче мені треба щось робити, хоч насправді не знаю, куди подіти руки.

— Я поставлю чайник, — видавлюю, йду на кухню.

Вода шумить у трубах, світло б’є в очі, а руки тремтять. Мені досі чутно, як Роман ходить по кімнаті, наспівує щось тихесенько дитині, немов боїться зробити зайвий рух.

І я ловлю себе на тому, що… довіряю йому. Хоча не маю права.

Я ставлю чашки на стіл, але він заходить тільки тоді, коли переконується, що Софійка спить у люльці. 

— Все добре? — питає. Він тихий. Невпевнений. Це не той Роман, якого я ненавиділа три роки.

— Так, — брешу. — Просто втомилася. Ніч була важкою.

Ми сідаємо одне навпроти одного. Чай парує, пальці печуться, але це тепло… заспокоює.

— Дякую, що поїхала в лікарню, — каже він. — І що була поруч.

— А тобі дякую, що не дав мені сперечатися до ранку, — намагаюся пожартувати, але голос зривається. — Ти… дуже хвилювався.

— Це моя дитина, Юліано, — він зітхає, проводить рукою по волоссю. — Я навіть не знав, що можу так боятися.

Я хочу кинути йому щось різке. Хочу знову нагадати собі, хто він. Але бачу, як у нього тремтять пальці — ледь-ледь — і слова застрягають у горлі.

— Я бачила, — кажу м’яко. — Це… правильно. Так і має бути.

Між нами виникає тиша. Не неприємна. Навпаки — надто тепла.

З кімнати лунає тонкий писк Софійки. Роман першим підстрибує, мов струмом вдарило, і кидається в кімнату. Я — слідом.

— Вона вже не гаряча? — він торкається її лоба. — Наче нормально… Слухай, я сьогодні працюватиму з дому. Не можу залишити її одну.

Я завмираю. В голові зразу — тривога, паніка, ще щось болюче й зовсім не логічне.

— Ні, — я опускаю очі, роблячи вигляд, що поправляю ковдрочку. — Романе, їдь в офіс. Все добре. Я справлюся.

— Навіть не обговорюється. Я не залишу вас сьогодні.

Він говорить спокійно, впевнено. Занадто впевнено. І від цього в мені підіймається хвиля відчаю — бо так легко… так небезпечно легко звикнути до того, що він поруч.

— Їдь, — повторюю, цього разу тихіше. — Так буде краще.

Він дивиться на мене довше, ніж я можу витримати. Досі в його очах — сліди вчорашнього страху, коли він ніс Софійку по коридору лікарні, ні на мить не відпускаючи.

— Краще для кого? — нарешті питає.

Я ковтаю.

Для мене. Бо коли ти тут… я можу забути, що мала бути сильною. Що я мала не довіряти тобі. Що мала тримати дистанцію і пам’ятати, навіщо повернулась.

А замість цього… твоя футболка на мені, твоя дочка на моїх руках, твоє плече поруч всю ніч — і не хочеться ні мститися, ні злитися. Хочеться просто… жити.

Я не можу йому це сказати.

— Там ти потрібніший, а ми впораємося, — кажу твердо.

Він ще секунду дивиться, наче хоче щось заперечити. Але потім лише зітхає, гладить Софійку по спинці й киває.

— Добре. Але я подзвоню сто разів, тож увімкни звук на телефоні. І приїду раніше. 

Він іде збиратися, а я стою посеред кухні й відчуваю, як щось усередині мене повільно здає позиції. З кожним його кроком. З кожним його теплим, неправильним словом. Мені страшно. Бо здається… я починаю вибирати його. І це — найбільша небезпека.