Глава 12. Роман

Я не думав, що коли-небудь відчую такий страх.

Справжній, холодний, який стискає груди, немов лещата.

Щойно почув плач і побачив Юліану з Софійкою на руках — маленьке червоне личко, гарячий лобик — мене накрило так, ніби хтось перекинув відро льоду. Неважливо, що ніч, що темно, що вона каже “не висока температура”. У голові звучить лише одне: з нею щось не так.

Тому я й не слухав. Просто сказав збиратися, накинув на себе кофту, вдягнув джинси, кросівки і вийшов прогріти машину. Мені було абсолютно байдуже, що подумає Юліана, чи кине в мене своїм улюбленим “ти мене не слухаєш”.

Бо я сам себе не чув.

Я їду швидше, ніж треба. Кожні дві хвилини поглядаю на дитяче сидіння позаду. В темряві салону видно тільки контури — Юля тримає її маленьку ручку, шепоче щось заспокійливе. Софійка тихенько скиглить, і кожен звук стискає мені груди так, ніби там ремінь затягнули до болю.

Чорт. Це ж просто температура.

Я так собі повторюю — десять разів. Не допомагає.

У приймальному відділенні нас оглядають досить швидко. Лікарка каже:

— Нічого критичного. Температура нестабільна, можливо, реагування на погоду чи легкий вірус. Спостерігайте добу. Якщо буде вище — приїдете.

Я киваю. Зовні — спокійний. Усередині — кипить усе.

Юля тримається, але я бачу, як вона нервує. Софійка плаче… так голосно, що в мене аж серце провалюється. Вона хапається за Юлину блузку, але то затихає, то знову зривається. Маленьке тіло тремтить, очі червоні, губка смикається.

Ми повертаємося додому під ранок. Я намагаюся зробити вигляд, що розслаблений. Не виходить.

Тільки ми переступаємо поріг, вона знову вищить, наче їй болить увесь світ.

— Дай мені, — кажу я тихо, простягаючи руки.

Юля здивовано підносить погляд, ніби не очікувала, що я можу хотіти цього. Але передає.

Я притискаю Софійку до грудей, підтримую її голівку, оточую теплом рук. І — диво.

Вона не замовкає одразу, але притихає. Впирається кулачком у мій светр, схлипує… і поступово заспокоюється. Наче впізнає.

— Ого, — шепоче Юліана. — Вона тебе любить.

— То добре, бо я… — я ковтаю слова, бо сам не знаю, що маю сказати. — Бо я теж її люблю.

Мені здається, я вперше це вимовив уголос. І від того горло стискає сильніше.

Юля сідає на диван. Я повільно сідаю теж, тримаючи Софійку обережно, як найкрихкішу річ у світі. Її подих стає рівнішим. Голосні плачі перетворюються на тихі сопіння.

Юля торкається її чола — тепле, але вже не палає.

— Ти молодчинка, сонечко… — вона тихенько співає. Не пісню навіть — просто мелодію.

Я дивлюся на них обох і відчуваю, як у грудях щось розм’якшується. Щось, що я роками ніс, як броню.

Я нахиляю голову до Софійки, гойдаю її ледь-ледь.

І шепочу те, чого ніколи нікому не казав:

— Юліано, не знаю, що б робив, якби не ти.

Вона підіймає погляд. Усміхається. Тихо, ледь-ледь, але щиро.

Ми сидимо так поруч, занадто близько, занадто довго. Я відчуваю її тепло, її дихання, бачу відблиски нічного світла в її очах. І між нами… щось змінюється. Повільно, обережно, але невідворотно. Юля гладить дівчинку по волоссю, а її пальці випадково торкаються моєї руки. Легко. Майже нічого. Але цього вистачає, щоб щось перевернулося всередині. І я, чорт забирай, навіть не знаю — як мені з цим бути. Але вперше за довгий час це відчуття… не лякає.