Глава 11. Юліана

Ніч тягнеться довго й нервово. Не знаю, котра година, але темрява за вікном така густа, що здається — світ уже ніколи не настане. Софійка метушиться на руках, то притискається до мене, то знову хникає, ніби їй незручно в кожній позі.

Я торкаюся щічки — гаряченька. Не вогонь, але тепліше, ніж має бути.

— Ну, мала… що з тобою? — шепочу, гойдаючи її вперед-назад. — Тобі сняться страшні сни чи просто хочеш знущатися з мене?

Вона відповідає тоненьким писком, що ріже тишу.

Я ходжу кімнатою колами, притримуючи її головку, зазираю в маленьке личко. Зазвичай вона спить, як ангел. А зараз… щось не те.

Я саме нахиляюся перевірити температуру ще раз, коли двері раптом прочиняються.

— Що сталося? — Роман стоїть у проході, скуйовджений, зі зморшкою між бровами. Погляд миттєво переходить від мене до дитини. — Чому вона плаче?

— Здається, температура, — кажу я тихо. — Невисока. В тебе є безконтактний термометр?

Він підходить ближче, нахиляється над Софійкою. Обережно торкається її чола. Його обличчя темнішає.

— Вона гаряча.

— Ну… трохи. Це не критично.

— Термометр… Зараз пошукаю. Якщо чесно, сам не знаю. Десь була аптечка… — він йде. За хвилин п’ять повертається з маленькою сумочкою в руках. — Тут знеболюючі, проти похмілля… Так, а це що? Це взагалі не те… Термометра нема. Та й взагалі нічого дитячого нема. Їдьмо в лікарню!

Я кволо всміхаюся.

— Можна зачекати до ранку. Я відчуваю, що температура невелика. В немовлят вона до 37,5 взагалі ще норма. Це не означає, що вона хвора. А зранку побачимо.

— Ні, — каже він коротко. — Чекати не будемо.

Я зітхаю. Звичайно. Дубровін і слово “зачекати” існують у паралельних всесвітах.

— Романе, — намагаюся говорити спокійно, — зараз третя година. У лікарні теж не приймуть нас одразу. Та й вона може заснути, щойно стихне…

— Юліано, — перебиває він тоном, яким дає розпорядження у своїх кабінетах, — я не збираюся сидіти й гадати, чи з нею все добре. Швидка їхатиме вічність, а якщо це щось серйозне? Їдемо автомобілем.

— Не драматизуй. Це просто… — я все ще думаю, що зможу переконати.

— Просто моя дитина, — стискає він зуби. — І я не збираюся ризикувати.

Я затискаю губи, бо сперечатися в такому стані — як кидати дрова у вогонь.

— Збирайся, — додає він, уже розвертаючись. — Я піду вдягнуся і прогрію машину.

— Романе, я ж сказала, що…

— Юлю, не зараз. — Він кидає на мене той самий погляд, від якого хочеться водночас вдарити й… слухатися. — Прошу. Пішли.

Це “прошу” вибиває з мене повітря. Він не наказує. Не кричить. Просто нервує так, що я бачу — йому небайдуже. І це чомусь відгукується в мені теплом.

— Добре, — тихо кажу. — Зараз вдягнуся і візьму її речі.

Він киває — різко, стримано. І виходить.

Я притискаю до грудей Софійку. Вона трохи затихла, сопе крізь сльози. А я посміхаюся так тихо, що сама собі дивуюся.

— Ти бачиш, мала? — шепочу їй у волоссячко. — Він може дратувати до сказу, командувати, сперечатися… але коли йдеться про тебе — він перший, хто біжить.

І це лякає. Але ще більше — подобається. Я швидко збираюся, але всередині щось тремтить: я не думала, що побачу, які в нього очі, коли він по-справжньому хвилюється. І аж ніяк не думала, що саме це змусить мене повірити — у ньому є щось… людське. Те, за що можна чіплятися. Навіть якщо не варто.