Глава 10. Роман

Я не очікую від неї такого зізнання. Не очікую цього раптового «наречений навчив», а потім — тиші, в якій звучить найголовніше.

Три роки. Автокатастрофа. Кінець історії, яка має бути її майбутнім.

І поки я несу Софійку в кімнату, вкладаючи її на дивані, думки весь час повертаються до Юліани. До того, як змінюється її погляд, як вона біліє, ніби їй стає фізично боляче.

Я бачу таке. Я це знаю.

І вперше за довгий час мені хочеться не сперечатися, не ремонтувати робочі питання, не бігти, а… просто бути поруч.

Коли вона кличе до столу, на кухні пахне настільки добре, що я майже забуваю, що ми сьогодні пів дня гриземося.

— Сідай, — кидає вона, майже не дивлячись на мене.

— Якщо ти так просиш, то я аж розчулююсь, — не втримуюся я.

Вона пирхає:

— Повір, Дубровін, якби я хотіла тебе розчулити — вибрала б інші методи.

Я посміхаюся.

Не знаю чому, але її колючість інколи навіть тішить.

Ми сідаємо.

Перший ковток вечері — і я ледь не закочую очі.

— Це… неймовірно, — видавлюю я, поки вона вдає, що байдужа.

— Просто їжа, — знизує вона плечима.

— «Просто їжа» так не смакує.

— Звісно, це не ресторанні суші, а нормальна домашня вечеря. Якщо не вмієш готувати, можна запросити кухарку. Дивно, що тобі краще замовляти доставку. Ти ж наче багатий, — як завжди, в неї з’являється власна думка щодо мого укладу життя.

Ця вечеря… несподівана. У найприємнішому сенсі. Їжа — смачна до непристойності. Кухня — тепла й затишна, ніби не моя. Розмова — перервиста, десь гостра, десь м’яка, але живіша за все, що я чую за довгий час.

Софійка сопе на дивані так тихенько, що ми обидва ходимо перевіряти, чи вона не прокинулась. І кожного разу я ловлю погляд Юліани — стриманий, напружений, але добрий.

Вона робить вигляд, що їсть, але я бачу, як вона помічає кожен звук дитячого подиху.

І в якийсь момент, поки вона говорить про те, що не любить переперчені страви, я раптом усвідомлюю: характер у неї, м’яко кажучи, нестерпний. Вона уперта. Гостра. Саркастична до межі. Її репліки часом хочеться записувати в блокнот, щоб потім подумати, як я взагалі примудрився це не пропустити повз вуха.

Але…

Але як жінка вона — чарівна. По-своєму. Непомітно. Ненав’язливо. Вона сміється тихо, без показної легкості. Вона готує, ніби вкладає в це частинку серця. Вона торкається каструлі, ложки, серветки з такою зосередженістю, ніби світ від цього тримається на місці.

І за ці кілька годин я раптом ловлю себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє мені було так…

тепло. Так просто добре.

Я дивлюся на неї через стіл: вона щось поправляє в тарілці, намагаючись приховати втому. Плечі трохи напружені, волосся збилося під час приготування, щока вкрита крихітною плямою соусу, яку вона не помічає.

І мені вперше хочеться не зробити зауваження, не пожартувати й не уколоти її у відповідь на чергову колючість.

Мені хочеться просто…

подивитися на неї ще трохи довше. Просто так. Без причини. Бо з усіх людей, які сьогодні пройшли крізь мій важкий день, вона — та, з ким мені нарешті стає легше дихати.

— Побудь ще з Софійкою, добре? — кидає вона, піднімаючись, коли наша вечеря завершується. — Я швидко в душ.

— Звісно, — відповідаю.

І дивно — цього разу в моєму голосі немає ані роздратування, ані звичного контролю. Просто… спокій.

Вона зникає в коридорі, а я сідаю ближче до дивана. Софійка сопе, підсовуючи кулачок до щоки. Мені навіть стає смішно: я, Роман Дубровін, який завжди вважав, що діти — це хаос, сиджу й ловлю себе на думці, що мені подобається це маленьке сопіння.

Ти коли-небудь думав, що будеш ось так? Ні. Ніколи.

І ще менше я думав, що в моєму домі ходитиме жінка, яка щойно наговорила мені гострих слів, а потім приготувала найкращу вечерю у моєму житті. Жінка, яка дратує мене до зла, і водночас робить щось таке… незрозуміле в грудях.

Я чую, як у ванній вимикається вода. З якоїсь причини трохи напружуюся.

Кроки.

І коли вона заходить у кімнату — я завмираю.

Волосся ще вологе, збите в м’які хвилі, краплі стікають по шиї. На ній — моя футболка. Та сама, яку я колись кинув на полицю, бо була широкою.

На ній вона сидить зовсім інакше — м’яко, жіночно, так, що я на секунду забуваю, як дихати.

— Софійка спить? — питає вона, ніби нічого особливого.

— Так. Вже давно, — відповідаю, намагаючись не витріщатися. — Ти… швидко.

— Хотіла, щоб мала не прокинулась, — посміхається вона куточком губ. Спокійно. Легко. Невимушено.

А мені чомусь важко.

Вона проходить повз, поправляє мокре пасмо — і я ловлю себе на тому, що вдивляюся в неї інакше. Не як у дівчину з характером, не як у тимчасову няню, не як у проблему. А як у жінку, від якої чомусь не можу відвести погляду.

— Що? — помічає вона. — На мені пляма? Чи футболка велика?

— Все… нормально, — кажу, але голос зривається м’якше, ніж я планував.

Вона дивиться на мене уважніше, але не копає. Просто киває, проходить на кухню, ставить чайник. А я стою посеред кімнати й думаю: Дубровін, що з тобою?

Бо ще хвилину тому ця жінка лише дратувала до скаженства. А зараз я думаю лише про те, як вона виглядає в моїй футболці після душу. І це лякає мене більше, ніж будь-яка криза в бізнесі.