Глава 9. Юліана

Я стою на кухні й дивлюся на продукти, які знайшла в холодильнику. Руки самі тягнуться до дошки, ножа, спецій — рухи автоматичні, наче м'язова пам’ять оживає. Наче я тут не вперше. Наче це не квартира чоловіка, якого я збиралася ненавидіти, а мій звичний простір.

Дивно…

Я ж мала піти. Мала сказати «до побачення» і забути цей дім раз і назавжди.

Але Софійка…

Вона така крихітна. Така спокійна, коли її тримаєш. Така довірлива, коли хапає тебе за палець. І від цього всередині щось м’якне, хоча мені зовсім не хочеться, щоб м’якло.

Мені не до сентиментів — у мене своя місія. Помста, справедливість, холодний розрахунок. Але коли я перемішую в сковорідці пасеровану моркву, коли додаю спеції…

Раптом розумію, що готую страви, які найбільше любив Денис.

Серце стискається.

— Добре пахне, — лунає з-за спини.

Роман стоїть у дверях кухні, притримує колиску, в якій дрімає Софійка, й дивиться на мене так, ніби я щойно показала фокус.

— Я в захваті, — додає. — Де ти так навчилася готувати?

Я ковтаю повітря і кажу буденно, без емоцій:

— Наречений навчив. Він дуже любив домашнє.

Роман завмирає.

— Ти заручена?

— Була, — стискаю губи. — Вже ні. Він… загинув. Три роки тому. В аварії.

Мені здається, що на секунду навіть звук витяжки приглушується.

Роман опускає погляд.

— Співчуваю, — тихо говорить він.

Я просто киваю. Якщо скажу хоч слово, може прорвати. Не хочу. Не перед ним.

Ставлю сковорідку на мінімальний вогонь і виходжу на балкон. Повітря холодне, різке, але воно полегшує груди, які раптом стали надто тісними.

Стаю біля поручнів і заплющую очі.

Через хвилину чую тихі кроки. Він виходить слідом.

— Я тебе образив? — питає.

— Ні, — відповідаю, не обертаючись. — Просто… спогади.

Він стає поруч. На відстані, яка не тисне, але й не дає сховатися.

— Я можу зрозуміти, — каже після паузи. — Я теж потрапляв у ДТП. Все життя перед очима пройшло.

Я повертаю голову.

— І як це сталося?

Він трохи знизує плечима.

— Ожеледиця. Інший водій не впорався з керуванням. Удар був сильний.

В мені закипає. Саме так — різко, як кип’яток, що потрапив на холодний метал.

— Авжеж, — хмикаю з гіркою насмішкою. — У всьому завжди винні інші. Один Дубровін ніколи ні в чому не винен.

Його обличчя змінюється — не гнів, не холод. Швидше здивування змішане з болючим уколом.

А я стою з піднятою головою, намагаючись не дати своїм думкам і серцю вистрибнути назовні.

Бо насправді не знаю, на кого я зараз більше злюся — на нього чи на себе.

Софійчин плач різко розтинає повітря — короткий, вимогливий, той самий, від якого всередині стискається щось материнське, навіть якщо ти не мати.

— Я піду, — кажу я швидше, ніж встигаю подумати, і ступаю в бік коридору, але Роман уже рушає вперед.

— Ні, я. Ти ж готуєш, — м’яко відповідає він, немов наша суперечка хвилиною раніше й не існує.

Я киваю, витираю долоні об фартух і повертаюся на кухню. В голові лунають мої власні слова: «Лише один Дубровін ніколи ні в чому не винен…»

Гострі, колючі. Зайві. І водночас такі чесні.

Відкриваю духовку — запах запечених овочів змішується з ароматом підливи, яку я щойно домішала. Серце все ще б’ється пришвидшено — від розмови, від спогадів, від того, як раптом накриває хвилею болю, що нікуди не зникла за три роки. Денис є в кожній моїй дії, у кожному рецепті, у кожній дрібниці, яку я досі роблю «як він любив».

Я нахиляюся над плитою, вдихаю глибше, намагаючись зібратися докупи.

Десь у коридорі чується м’який голос Романа. Він щось шепоче Софійці, заспокоюючи її. Вона миттю перестає плакати, ніби впізнає своїм маленьким серцем, що тато поруч.

Мені чомусь стає тепло.

І водночас трохи важко.

Я перевертаю ложку в пальцях, силуючи себе думати про соус, а не про чоловіка, який легко зачепив те, що я берегла за товстими стінами мовчання.

Спокійно, Юліано. Ти тут кілька днів. Ти тут тимчасово. Не більше.

Кроки наближаються — впевнені, але обережні. Він заходить у кухню, несучи на руках сонну, вже заспокоєну дівчинку. Софійка притуляється до його плеча, очі напівзаплющені, пальчики стискають комір його світшота.

— Заснула майже одразу, — тихо каже він. — Просто злякалася.

Я знову киваю. А потім вкладаю всю увагу в кастрюлю — наче там можу знайти рівновагу.

— Треба щось допомогти? — запитує він після паузи.

— Просто… посидь з нею, — так само тихо відповідаю я, не озираючись. — Я швидко дороблю.

— Гаразд.

Його голос упокорений, м’який. І збентежений трохи — ніби та наша недавня суперечка не дає спокою йому так само, як і мені.

Він ще мить стоїть поруч, ніби хоче щось додати, але так і не наважується. Потім іде в кімнату, залишаючи за собою ледь чутний запах кави й теплоти.

А я знову беруся за вечерю, намагаючись придушити дивне відчуття: що ця кухня, ця дитина, цей чоловік — небезпечні не тим, що складні. А тим, що занадто легко стають близькими.