Глава 8. Роман

Зам по кадрах радить мені няню — Маргариту Семенівну. Каже, що жінка золото: виховала двох його дітей, знає все про немовлят, ніколи не спізнюється, завжди спокійна, мовби всередині має власний центр гравітації.

Я дзвоню їй — голос теплий, спокійний.

Вона слухає уважно, ставить кілька професійних запитань про Софійку, про режим, про стан здоров’я й каже:

— Я вільна зараз. Можу прийти ввечері, якщо вам зручно, Романе Сергійовичу.

І в мене вперше за два дні опускаються плечі.

Нарешті щось під контролем.

Я хочу подзвонити Юліані. Сказати, що питання вирішене. Що вона може видихнути. Що їй не доведеться носитися з моєю донькою весь день.

Але вона не бере слухавку.

Спершу я просто чекаю.

П’ятий гудок — і всередині піднімається хвиля роздратування.

Сьомий — і це вже нерви.

Юліано, ну візьми вже…

Я пробую ще раз. І ще.

Марно.

І тут усередині щось неприємно смикає. Не просто злість — тривога.

Без роздумів хапаю ключі й лечу додому.

Квартира порожня. Тиша.

— Де вони? — шепочу сам до себе, ніби хтось має відповісти.

Я ходжу від кімнати до кімнати, відчиняю двері — нікого. Повертаюся в коридор. Стиснуті кулаки. Пульс у скронях. Чому вона не сказала, куди йде? Чому не взяла телефон? Чому…

Тільки коли вони повертаються, я знову можу дихати. Вона з коляскою, з спокійним виглядом, ніби це абсолютно нормальна ситуація — пропасти на кілька годин з немовлям.

Пробує виправдатися, що телефон розрядився. Я — розлючений. І ми знову зриваємося один на одного, як два сірники.

У якийсь момент я думаю: “Може, добре, що сьогодні прийде няня. Юліана піде. І я нарешті знову зможу контролювати власне життя”.

Та щойно я відкриваю телефон, щоб перевірити пошту, чую дзвінок. Телефонує Маргарита.

— Романе Сергійовичу… — голос у неї слабкий, хрипкий. — Я… на жаль, сьогодні не зможу прийти.

— Чому? Щось сталося? — мороз іде по спині.

— Мене забрали в лікарню. З підозрою на апендицит. Кажуть, треба оперувати. Дуже прошу вибачення, але… я не зможу найближчі дні.

Я стою в кухні, тримаючи телефон, і відчуваю, як знову обвалюється те, що ще хвилину тому зібрав докупи.

— Не хвилюйтеся про роботу, — кажу я швидко. — Одужуйте. Це головне. Я все розумію.

Ми прощаємося. Я кладу телефон на стіл і кілька секунд просто стою. Порожньо. Безсилля б’є точніше, ніж злість.

Я мружу очі. Намагаюсь знайти хоч би якийсь вихід.

Нема.

Я знову один із дитиною — і з жінкою, яка вчора вилила на мене каву, а сьогодні мало не вивела мене з розуму. І хоч як би я хотів розлютитися, зсередини чомусь лунає одна думка: Як же я тепер справлюся без неї?

Я стою в кухні ще хвилину після дзвінка Маргарити Семенівни, вдихаю і видихаю, намагаючись зібрати думки до купи. Потім іду до кімнати, де Юліана годує Софійку після прогулянки.

Вона навіть не дивиться на мене — поправляє ковдрочку, тримає пляшечку з сумішшю, розмовляє з дитиною пошепки, ніби все це її звична рутина. А я стою в дверях, як ошпарений, не знаючи, як почати.

— Юліано… — починаю з обережністю, яка мені взагалі не властива. — Є проблема.

Вона піднімає брову.

— Знову? У вас їх, бачу, безліч на день.

Це "у вас" мене ковзає по нервах, але я стримуюсь.

— Маргарита Семенівна… не зможе прийти. Вона в лікарні. Її мають оперувати.

Юліана замовкає. На секунду її вираз змінюється — ніби їй щиро шкода. Але лише на секунду.

— Ясно. І що тепер?

Я ковтаю повітря і кажу прямо:

— Мені потрібно, щоб ви… побули з Софійкою ще кілька днів. Поки знайду заміну.

Вона хмикає так голосно, що я мало не здригаюся.

— Це ти зараз просиш чи наказуєш?

Тон — гострий, як лезо.

Мені хочеться знову зірватися, але я силоміць стримую голос.

— Прошу, — виривається нарешті. Неохоче, але щиро. — Я прошу. Ти бачиш, яка ситуація.

Вона схрещує руки.

— А то я не бачу. — Потім кидає колючий погляд. — Якби ти хоч раз просив нормально, а не командував, усе було б простіше.

— Я не командую! — виривається в мене, але бачу, як вона зводить брови, і зразу ж стихаю. — Добре. Можливо… іноді. Трохи.

— Трохи, ага, — бурмоче вона.

Знову на мить тиша.Напруга світиться в повітрі, мов статична електрика.

— Ти допомагаєш мені, — кажу я тихіше. — І… я це ціную.

Це, здається, її трошки зупиняє. Вона зітхає, вже не так воюючи поглядом.

— Гаразд. Побуду. Дитина ж тут ні до чого.

Єдине речення — а з плечей у мене падає гора.

— Добре, — кажу, і в голосі навіть чується полегшення. — Тоді… може, замовимо вечерю?

Вона закочує очі так виразно, що я майже чую це.

— Ще один вечір на ресторанній їжі? Ні, дякую. Я не хочу померти від пересоленої пасти або холодного супу.

Пауза. Вона дивиться на мене з дивною впевненістю.

— Ти посидиш із Софійкою, а я приготую вечерю.

Я не стримую слабку усмішку — знову ця вона. Гостра. Жива. Некерована.

— Ти впевнена?

— У мене ж руки ростуть з правильного місця, я не боюся плити, на відміну від тебе. Тож так, краще я все зроблю сама, ніж твої доставні суші.

І вперше за весь день мені хочеться сміятися.

— Домовилися, — кажу я. — Я посиджу з малою.

І поки Юліана йде на кухню, я ловлю себе на несподіваній думці: Це, напевно, вперше за довгий час у цьому домі буде справжній запах вечері.