Глава 7. Юліана

Коли за Романом зачиняються двері, у квартирі стає дивно тихо. Така величезна площа — і тиша, що дзвенить. Я вдягаю курточку, беру Софійку на руки, загортаю в ковдрочку і тихенько з’їжджаю вниз ліфтом.

На вулиці прохолодно, але свіжо. Софійка спить у колясці, а я йду алеєю повз будинки, намагаючись не думати про те, що живу… у нього. В його просторі. На його умовах. З його дитиною.

І, як завжди, у всесвіті є людина, яка має з’являтися в найнеочікуваніший момент.

— Юлю?

Я піднімаю голову — Світлана. Моя подруга ще зі студентських років. З кавою, з величезними окулярами від сонця, з виразом «я зараз дізнаюся все».

— Привіт, — кажу я, відчуваючи, як вона вже сканує коляску.

— Це що?.. Чия це дитина?

— Романа, — кажу я тихо, але впевнено.

Свєта завмирає. Очі округлюються. Вона робить крок назад, ніби я дістаю з коляски гранату.

— Так. Стоп.

— Що? — питаю я.

— Ти її викрала?

— Господи, Свєто!

— А що? Ти ж говорила, що він покидьок! А тепер у тебе дитина покидька! Я маю право уточнити!

Я закочую очі.

— Я не викрадала. Все легально. Його колишня принесла і… пішла.

Свєта витріщається ще сильніше.

— Просто пішла?!

— Просто. Пішла. Зі словами «далі сама розберешся».

Свєта робить ковток кави.

— Ну, принаймні стиль у жінки є.

Я коротко переповідаю їй, що сталося вчора. Про дитину. Про ніч. Про те, що я, чорт забирай, не планувала опинитися в такій близькості з Дубровіним і його хаосом.

Свєта слухає, потім стискає губи й каже:

— Юль, це знак. Це твій шанс помститися. Ти в його домі. У доступі до всього. Архіви, документи, пошта, комп’ютер — ти можеш знайти компромат.

— Свєто…

— Я серйозно! Ти хотіла справедливості? Ось її початок. Ще й гроші з нього можна струсити за зручний момент.

Я видихаю, дивлюся на Софійку, що спокійно сопе під пледом.

Потім дістаю телефон. Дві пропущені від сестри. Знову відкриваю повідомлення, яке прийшло ще тоді, коли я була з Дубровіним:

«Юль, мене можуть відрахувати. Треба занести заборгованість. Допоможеш?»

Голова опускається сама.

— Моя сестра знову вляпалася. Її можуть вигнати з універу. І грошей мені взяти ніде…

Свєта пхає мене ліктем:

— Так тим більше! Він же мільйонер! За найменший папірець з його минулого тобі можуть заплатити! Не пропускай шанс!

Я стискаю ручку коляски.

Свєта бачить сум’яття й додає:

— Ну не кажу я тобі вбивати його. Просто подивись, що в нього в шафах. Чому підставити його в офісі ти вважаєш нормальним, а вдома — ні.

Дорогою додому я зціплюю зуби. Ненавиджу це відчуття — коли ніби стоїш перед дверима, за якою твоя помста, але відчинити її… страшно.

Піднімаюсь ліфтом. Відчиняю двері. І тут же — різкий, напружений голос:

— Де ти була?

Роман стоїть посеред коридору. Блідий. Роздратований. Сердитий. І чомусь… стурбований.

— На прогулянці, — відповідаю я спокійно.

— Я дзвонив. П’ять разів.

— Телефон сів. Я… не могла зарядити, бо вчора була без зарядного.

— Юліано! — він проходить повз мене, як хмара грози. — Ти не можеш виходити без зв’язку! Якщо щось станеться?!

— Я не дитина, — кажу я, ховаючи коляску в кімнату.

— Тим паче. Ти відповідаєш не лише за себе.

Ми дивимося одне на одного, обоє злі. Я — від того, що він командує. Він — від того, що я не виконую його правила.

— Добре, — каже він різко. — Робімо так. Я знайшов няню. Вона буде з дитиною. Маргарита прийде за годину. Дочекайся її і можеш бути вільна.

Я на секунду піднімаю брови, роблячи вигляд, що тішуся:

— Ну що ж. Чудово. Менше клопоту.

— Радий, що хоч це влаштовує, — крізь зуби відповідає він.

Я йду до кімнати, де спить Софійка. Сідаю поруч на ліжко й дивлюся на неї.

І думаю: «Ну от як така прекрасна дитина могла народитися у таких… батьків?»

А потім торкаюся її крихітної ручки — і раптом ловлю себе на думці, що не хочу віддавати її іншій людині.

Не хочу, щоб няня замінила мені ці тихі хвилини.

Не хочу тікати від цієї дитини, як тікала її мати.

Але так правильно.