Глава 6. Роман

Ранок починається не зі звичного дзвінка будильника, а з тихого схлипу. Спочатку я думаю, що це Юліана. Бо надто тихо, як для дитини. Потім розумію — ні. Малеча. Знову.

Я сиджу на краю дивана, потираю обличчя долонями й кілька секунд просто слухаю, як десь у сусідній кімнаті Юліана намагається заспокоїти дитину. Її м’який голос… чомусь занадто сильно на мене діє. Наче хтось натискає на незнайому мені точку, і спокій, якого я так давно не відчував, накриває повільно, хвилею.

Ще вчора я був упевнений: не хочу вмішувати її у своє життя. Зайве. Небезпечно. Неправильно.

А сьогодні… я ловлю себе на тому, що дослухаюся до кожного її слова, ніби вона тримає у руках те, що давно розвалюється в мені по швах.

Через хвилину шелест кроків у коридорі — і вона з’являється у дверях. Волосся трохи розпатлане, сорочка застібнута не на ту кнопку, на руках — ця маленька істота, що схлипує й тре носика кулачком.

— Вибач, що розбудили, — тихо говорить Юліана.

— Я й так не спав, — криво всміхаюсь.

— Мені потрібна допомога.

Вона зупиняється, ніби не впевнена, чи варто заходити ближче, і з якоїсь незрозумілої причини це мене дратує. Не вона. Оця дистанція, яку вона постійно тримає.

— Дай, — я підводжусь і простягаю руки до дитини.

Вона здивовано зводить брови, але передає мені малечу. Дівчинка тепла, маленька… занадто беззахисна. Я ніколи не тримав немовля на руках більше хвилини. А зараз — тримаю і не відпускаю.

Юліана дивиться на мене як на щось… нове. Наче я роблю те, чого від мене ніхто не очікував.

— Вона голодна, — тихо каже. — Я зараз приготую суміш.

Вона зникає на кухні, а я залишаюся на самоті з цією крихіткою, яка відчуває мою розгубленість значно краще, ніж будь-хто інший. Вона сопе, притискається щокою до моїх грудей… А я відчуваю, як щось стискається всередині.

І чорт забирай, я не знаю, що з цим робити.

Юліана повертається з пляшечкою, і ми разом сідаємо на диван. Вона нахиляється ближче, поправляє мені руку, щоб я правильно тримав кут пляшечки. Від її запаху — кави, теплого світла і чогось м’якого — стає дивно спокійно.

— Ти непогано справляєшся, — каже вона.

— Я вчусь, — відповідаю коротко.

— Це помітно.

Її усмішка ламка. Наче вона теж не знає, куди нас обох занесе.

Коли дитина нарешті засинає, Юліана обережно бере її з моїх рук і вкладає у ліжечко в кімнаті. Я стою у дверях і стежу за кожним її рухом. Занадто уважно. Занадто довго.

Вона піднімає погляд і ловить мій.

— Романе… усе буде гаразд.

Ні. Вона не повинна так говорити. Не повинна брати на себе те, що давно провалюється крізь пальці. Але вона каже — і я, чомусь, вірю.

Ми виходимо в коридор. Вона хоче щось додати, але її телефон вібрує. Вона дивиться на екран — і на кілька секунд обличчя напружується. Більше, ніж мало б.

— Усе добре? — питаю.

— Так, просто… робочі справи, — відводить погляд.

Брехня. Чиста й акуратна. І те, як це мене зачіпає, — зовсім не те, що я планував відчувати.

— Ти сьогодні вже знайдеш няню, так? — тихо питає він. Я мовчки киваю. Тому що не знаю, кому ще можу довірити Софійку. Однак, Юліана не мусить працювати нянею. Вона влаштувалася секретаркою і я не повинен її змушувати. Тому так, я пошукаю няню, хоч і не хочу цього.

— Я поки на роботу, в ти будь з малою. Коли я знайду няню, зможеш повернутися в офіс.

— В офіс? То ти мене не звільнив?

— Я беру тебе назад, — кажу впевнено. Вона усміхається.

Юліана йде на кухню, а я залишаюся стояти у порожньому коридорі, з руками в кишенях і думками, які не дають дихати.

Про зниклу Марію. Про дитину, яку я не мав би тримати на руках. Про секретарку, яка чомусь стала тим ранковим світлом, до якого я тягнуся, хоч не маю на це жодного права.

І найгірше — я не знаю, як зупинитися.