Глава 5. Юліана

Прокидаюся від плачу. Різкого, тоненького, як звук розірваної струни, що ріже тишу навпіл.

 Спершу не розумію, де я — постіль не моя, запах інший, повітря свіже, з нотками кави й дерев’яних панелей. Потім бачу ліжечко поруч, м’яке світло нічника, пляшечку з водою на тумбочці. І все стає на свої місця.

Софійка.

— Тсс, — шепочу, підходжу й нахиляюсь над нею. Її крихітні кулачки судомно стискаються, личко червоніє, губи тремтять. — Ну, ну, мала, зараз, зараз…

Вона не заспокоюється. Маленьке тіло здригається, сльози блищать на щоках. Очевидно, голодна.

 Я беру її на руки, притискаю до себе, гойдаю, намагаюся відчути той ритм, який заспокоює. Її подих теплий, пахне молоком і чимось надзвичайно живим.

І саме в цей момент двері риплять.

 Я навіть не встигаю озирнутись, як у проході з’являється він.

— Вона плаче? — голос Романа сонний, але стривожений.

 Він стоїть босоніж, розкуйовджений, з трохи зім’ятою футболкою. Вперше бачу його не зібраним і холодним, а живим, справжнім.

— А ти думав, це я? — кидаю тихо, але він навіть не реагує. Підходить ближче, насуплений, зосереджений, мовби має справу з кризою у відділі.

— Що робити? — питає.

Я мало не сміюся, бо це треба бачити: чоловік, який керує компанією, приймає рішення на мільйони, зараз безпорадно стоїть перед двомісячною дівчинкою.

— Спершу — приготувати суміш, — кажу я. — На кухні має бути пляшечка і банка з порошком.

— Добре. — Він розвертається й іде, босоніж по підлозі, обережно, ніби боїться збудити навіть повітря. У футболці й спортивних штанах, без цієї звичної броні контролю, він виглядає зовсім інакше. По-людськи. Не як бос, а просто як чоловік, що вперше бачить власну дитину вночі.

Через кілька хвилин повертається, обережно тримаючи пляшечку, ніби це граната.

 — Готово.

— Дай сюди. — Я беру пляшечку, перевіряю температуру. — Гаряча.

— Справді? Я ж робив усе за інструкцією.

— А ти читав її?

— Ну… приблизно.

Я не стримую усмішки.

 — Окей, наступного разу дам тобі майстер-клас із виживання.

Поки суміш трохи стигне, переодягаю підгузник. Маленькі ніжки смикаються, Софійка кумедно морщиться. Потім даю їй пляшечку. Вона починає їсти, жадібно хапаючись за мого пальця, очі повільно заплющуються.

Я сиджу в кріслі, дитина тепла, спокійна, маленька грудка щастя в моїх руках. Роман стоїть поруч, спостерігає мовчки. У нього дивне обличчя — ніби розгублене й ніжне водночас. Таке я не бачила за ним ніколи.

— Вона зовсім маленька, — каже тихо. — Ніколи не думав, що дитина може бути такою… реальною.

— А я думала, ти бачив дітей хоч колись.

— На відстані. У друзів. Але тримати — ні.

— Тепер маєш власну.

Він киває, втомлено, але щиро.

 — Так, і поняття не маю, що з цим робити.

— Почни з того, щоб просто бути поруч, — кажу. — Вона відчуває, коли ти поряд.

Ми сидимо мовчки. Софійка засинає, тримаючи мій палець, і на душі стає несподівано спокійно.

 Я відчуваю його погляд. Не той, владний і колючий, а інший — м’який, уважний. Майже теплий.

— Ти добре з нею ладнаєш, — каже він.

— Діти люблять, коли до них ставляться по-людськи.

— І що, ти до всіх так?

— Ні. Тільки до тих, чиї батьки проганяють мене з роботи, — відповідаю, дивлячись йому прямо в очі. Усміхаюся.

Він не відповідає. Між нами зависає тиша, густа й тепла. Десь за вікном гуде нічне місто, далекі фари кидають слабке світло на стіну. Тут — лише ми, дихання дитини і дивне, непрохане відчуття, що все не так просто, як здавалося.

— Іди спати, — кажу, щоб не розтанути в цьому погляді. — Завтра буде важкий день.

Він вагається, але киває.

 — Якщо щось, поклич мене.

— Не хвилюйся. Ми впораємося.

Він виходить, тихо прикриваючи двері.

 Я ще трохи сиджу, гойдаючи малу, спостерігаючи, як її подих стає рівним.

 І думаю: дивно, але помста геть не така, як я собі планувала.

 Зовсім не така.