Глава 4. Роман

Я ніколи не думав, що дитина може викликати такі відчуття. Коли я беру малу на руки, світ чомусь стихає. Вона така легенька, тепла, як маленький клубочок довіри. Запах молока й дитячого крему б’є у пам’ять — і раптом стає… по-справжньому тихо всередині. Дивно, але я відчуваю не розгубленість, а якесь спокійне прийняття. Мовби так і має бути.

— Давай на “ти”, якщо вже ми загрузли в такій історії? — пропоную, бо від природи не люблю це “викання”. Воно зовсім не гарантує поваги, а Юліана схоже послати мене далеко і надовго може й на “ви”.

— Давай, — байдуже відповідає вона.

— Ти голодна? — запитую я, коли вона, вкладаючи мою доньку в колиску, мимоволі зітхає.

— Дуже, — видихає Юліана, притишено сміючись. — Я навіть хотіла щось приготувати, але потім згадала, що я у чужій квартирі. Раптом знову виллю каву чи щось інше.

— Можеш не хвилюватися. Почувайся як удома, — кажу я і натискаю кілька кнопок на телефоні. — Зараз замовлю вечерю.

Вона підіймає на мене погляд.

— Ти не збираєшся приготувати сам?

— Я? — ледь не сміюсь. — Я ніколи нічого не готував. Максимум — каву з кавомашини.

— О, як же жахливо, — робить вигляд, що тремтить. — Жити в квартирі з кухнею і ніколи не вмикати плиту? Це злочин.

Я спостерігаю, як вона розглядає кухню, ніби вже планує, де стоятиме каструля, а де — сковорідка.

— Ти, бачу, готуєш часто?

— Щодня, — відповідає просто. — Мені це навіть допомагає розслабитися. Хочеш — колись покажу, як виглядає справжня вечеря, а не доставка.

Я лише усміхаюся, не кажучи, що вже хочу саме цього — бачити, як вона ходить моєю кухнею, сміється, пробує соус на смак…

Коли вечеря приїжджає, вона дивиться на мої спроби розкласти все по тарілках і не може втриматись від коментарів:

— Це не ножем, а виделкою, — бурчить, — і соус не сюди ллють, а на край.

— Добре, шеф-кухарю, — відповідаю я, підморгуючи. — Наступного разу віддам тобі керування.

Після їжі вона потягується і позіхає.

— Тільки от біда… я ж не взяла піжаму. Не маю звички в офіс носити з собою халат і тапочки.

— Хвилину, — кажу я, йду у спальню і приношу одну зі своїх футболок. — Буде трохи велика, але комфортна.

— “Трохи” — це м’яко сказано, — сміється вона, приклавши її до себе. Футболка закриває їй коліна. — Виглядаю, ніби вкрала в тебе одяг.

— Так і є, — знизую плечима. — Але тобі личитиме.

Вона виходить, переодягається і повертається до мене. Футболка виглядає на ній мов сукня оверсайз. М’яко спадає з одного плеча, відкриваючи для моїх очей ключиці. Дівчина відвертається, щоб прибрати волосся з шиї, і я на мить затамовую подих. Без макіяжу, у моїй футболці, з легкою усмішкою — Юліана виглядає… по-домашньому. Як щось справжнє.

Я сідаю на диван і ловлю себе на тому, що просто дивлюсь на неї. Довше, ніж треба. Вона помічає мій погляд, але не каже нічого — лише кидає тихе:

— Не звикай. Завтра я поїду.

Я киваю. Але всередині вже розумію, що звикнути буде неважко.

— Дякую, що допомогла, — кажу, зітхнувши.

Вона підіймає погляд. Її очі втомлені, але теплі.

— Не дякуй. Мала ж не винна, що хтось не сказав тобі про неї раніше.

Я відводжу очі. Вона сказала це спокійно, але кожне слово б’є точно в ціль.

— Марія… — починаю, але застигаю. — Не розумію, як вона могла так вчинити. Спершу приховати від мене народження доньки, а потім отак залишити її.

— Може, вона не змогла інакше, — обережно каже Юліана. — Не всі готові бути батьками.

— А я? Думаєш, я готовий? — я усміхаюся без радості. — Я навіть не знав, як правильно її тримати. Вона така крихітна, ніби зітреться, якщо вдихну глибше.

Юліана посміхається краєм губ.

— Але ти вже тримав. І нічого, не зламав. Це гарний початок.

Вона говорить просто, без поблажливості. І в цьому її сила.

Я киваю, але відчуваю, як у грудях щось ворушиться — щось зовсім нове.

Вона йде до гостьової, з якої переобладнала дитячу. В кімнаті, де я колись приймав партнерів по бізнесу, спить моя донечка. Тепер там стоїть пляшка з молочною сумішшю й рожевий плед. Як швидко все може змінитися.

Юліана вкриває Софійку, рухається тихо, ніжно. Так, ніби завжди знала, як треба.

На хвильку я просто стою в дверях, дивлюсь, як вона поправляє ковдру, і відчуваю дивне полегшення. Може, тому, що поруч є хтось, хто не тікає.

— Добраніч, — кажу, зупинившись на порозі.

— Добраніч, Романе.

Я виходжу, залишаючи їх двох у теплій напівтемряві.

У своїй кімнаті зупиняюся біля вікна. Місто за склом блимає вогнями, а в голові клубком — Марія, її холодний голос, її байдужі очі…

І донька, така крихітна, така справжня.

А ще — Юліана.

Її прямий погляд, голос, що колеться, але гріє. Її присутність, яка роздратовує і водночас тримає на поверхні.

Я думав, що сьогоднішній день — найгірший у моєму житті. А тепер не певен, що не найважливіший.