Глава 3. Юліана

— Гімнюк, — шепочу я собі під ніс і усміхаюся, виходячи з офісу з дитячою переноскою в руках.

Роман Дубровін, бездоганний, владний, холодний директор, який змушує тремтіти половину відділу, щойно визнав уголос, що він гімнюк.

І не просто визнав, а вигукнув так, що навіть Ірина Павлівна, бухгалтерка з вічною перманентною зневагою до всіх живих істот, напевно, досі хреститься.

Я не стримую сміху, коли спускаюся сходами. Софійка сопе у переносці, час від часу ворушить крихітними пальчиками, і виглядає так спокійно, ніби ми не влаштовували цирк в офісі.

— Ох, мала, здається, я влипла, — шепочу. — Але принаймні не з гіршим чоловіком на планеті.

Квартира Романа — це не квартира, а музей.

Мармур, скло, метал. Усе блищить, як у рекламі. Жодної дитячої речі, жодного натяку на життя. Лише холод і тиша.

Я знімаю взуття, обережно ставлю переноску на диван і відразу ловлю себе на думці: у цьому місці навіть дихати треба обережно, аби не порушити гармонію його ідеального світу.

— Ну, Софійко, — шепочу, нахиляючись до неї, — тепер ми з тобою тимчасові квартирантки у володаря цього мармурового палацу.

Дитина кліпає оченятами й усміхається. Справжня маленька фея.

Я відчуваю, як у грудях щось тепліє. Давно я не тримала малюків. Але Софійка якась особлива — лагідна, мов знає, що мені треба хоч трохи спокою.

Замовлені речі привозять швидко. Поки кур’єри вносять пакети, я розкладаю все по місцях: пляшечки, підгузники, пінка для купання, пелюшки, крихітні боді. Усе це здається нереальним — ніби я знімаюсь у комедії, де героїня грає няньку багатія, який не знає, як тримати дитину.

Ванна кімната тут більша за мою квартиру.

Я наповнюю невелику дитячу ванночку, перевіряю температуру води. Софійка трохи сопе, але не плаче. Вона така спокійна, що мені стає затишно.

Я обережно роздягаю її — крихітне тільце, шкіра як порцеляна, тонкі ручки й ніжки.

— От бачиш, ми з тобою впораємось краще, ніж твій тато думає, — кажу, вмочаючи її у воду.

Вона видає щось схоже на схлип і тихенько сміється. Сміється!

Я не стримую усмішки.

Після купання я загортаю її в рушник, надягаю чистий бодік і ніжно притискаю до себе. Вона засинає швидко — ніби знає, що поруч безпечно.

Коли Роман повертається, уже вечір.

Його кроки чути ще з коридору — чіткі, впевнені, трохи важкі. Він заходить у вітальню, бачить, що я сиджу на дивані з дитиною на руках, і зупиняється.

— Вона спить? — запитує тихо, немов боїться розбудити.

— Так, — киваю. — І, на диво, без вашої участі.

Він зітхає, знімає піджак, кладе на спинку крісла. Виглядає втомленим, але водночас напруженим.

— Дякую, що залишилися, — каже. — Я… не очікував, що все так обернеться.

— Я теж, — відповідаю сухо. — Але не хвилюйтеся, я вже збираюся.

Підводжусь, обережно кладу Софійку в ліжечко.

— Зачекайте, — каже він, і в голосі чути той самий тон, що й на роботі. Наказовий. — Ви не підете.

Я обертаюся.

— Перепрошую?

— Я не можу залишитись із нею сам. Я не знаю, що робити, якщо вона заплаче.

Мене прориває.

— Серйозно? Ви — дорослий чоловік! Батько! — я знижую голос, щоб не розбудити дитину, але емоції рвуться назовні. — Вона не вибухне, якщо ви її візьмете на руки.

Він нервово ковзає поглядом по мені, ніби я щойно запропонувала йому підкорити Еверест.

— Я… боюся нашкодити.

— Ви шкодите вже тим, що стоїте осторонь, — кажу жорстко. Підходжу до ліжечка, обережно беру Софійку і простягаю йому. — На.

— Ні, — відступає.

— Романе! — я зиркаю просто в очі. — Візьміть. Вона ваша донька. Не якийсь “тимчасовий проєкт”, не файл у вашому комп’ютері. Ви маєте дбати про неї.

Він нарешті простягає руки. Невпевнено. Я кладу малу йому на руки.

І тоді відбувається щось неймовірне: Софійка відкриває очі, дивиться просто на нього — і перестає смикатися.

Він стоїть, тримає її, і я бачу, як з його обличчя поступово зникає кам’яна маска.

— Вона… така маленька, — шепоче.

— Але вже має більшу сміливість, ніж її тато, — не втримуюся.

Він підводить на мене погляд. І щось у цьому погляді змінюється — наче м’якість на мить пробиває кригу.

— Залиштеся, — каже спокійно. — Хоч на цю ніч. Я… розберуся з житлом для вас завтра.

— Ви впевнені, що витримаєте мене ще одну ніч? — підколюю.

— Після сьогоднішнього — мене вже нічим не налякати.

Я усміхаюся і погоджуюсь.

А коли він знову дивиться на Софійку, мені здається, що його погляд зовсім інший.

Тепліший.

Людяний.

І хоч я прийшла сюди з наміром ненавидіти його, всередині щось ледь помітно змінюється.

Небезпечно змінюється.