Глава 2. Роман

Коли мені сказали, що нову секретарку вже знайшли, я лише знизав плечима.

Мені було байдуже, хто саме друкуватиме документи чи приноситиме каву.

А тепер я знаю, що це була помилка. Велика.

Світич.

Юліана Світич.

Молода, гарна — надто гарна, щоб бути звичайною помічницею.

І нахабна настільки, щоб одразу перейти мені дорогу.

— Через кілька крапель кави ви влаштовуєте істерику? — повторює вона, коли я намагаюся пояснити, що вона зіпсувала контракт.

Її очі блискавично спалахують. Вона стоїть гордо, ніби не вчора влаштувалась на роботу, а володіє цим офісом.

І хоч я звик тримати себе в руках, щось у ній дратує. До кісток.

Ні, наступну оберу сам, думаю. Без усіх цих “рекомендацій” і “професійного досвіду”. Бо якщо “досвід” — це вміння розливати каву, я не здивуюсь, якщо завтра вона підпише контракт із моїм конкурентом.

Я вже відкриваю рота, щоб вигнати її з кабінету, хоч вона наче й сама вже повернулася, аби йти, коли двері розчиняються.

Марія.

Я не бачив її рік. І не планував бачити знову.

— Романе, — каже вона, і голос у неї зірваний, тремтливий. — Нам треба поговорити.

Я навіть не встигаю відповісти, як помічаю… автолюльку.

І те, що в ній — немовля.

— Що це? — запитую автоматично.

— Це твоя дочка.

Слова врізаються просто в мозок.

Я дивлюся то на неї, то на дитину. Не вірю. Не можу.

Марія говорить далі, щось пояснює, виправдовується, але я вже не чую.

Рік. Цілий рік — мовчання.

Жодного дзвінка.

Жодного слова.

І тепер — ось це. Маленький згорток у рожевій ковдрі.

— Ти хочеш сказати, що залишаєш мені немовля?

Вона дивиться з викликом. 

— Я не хочу сказати. Я це кажу.

Впевнено. Сміливо. Без крихти сумнівів. Як це взагалі? 

Вона каже це так легко, ніби йдеться не про живу людину, а про зайвий пакунок.

Я дивлюсь на малу. Вона ворушиться, легенько скиглить. Крихітна, зморщена, беззахисна.

Моє серце стискається — не від ніжності, а від розгубленості. 

Фрази нашої короткої розмови плутаються в моїй голові. Але я добре пам'ятаю, коли питаю:

— Як її хоч звати? — мій голос ламається.

Марія озирається. 

— Софія.

І просто виходить. Двері зачиняються. Тиша.

Я стою, як паралізований.

Не знаю, що робити. Я ніколи не тримав на руках немовлят. Я взагалі не знаю, як до них підходити. А вона — така крихітка, що боюся дихнути поруч.

Вона починає плакати. Тоненько, розпачливо. Я намагаюся підняти її, але руки ніяковіють. Голова відкидається назад, і я ледь не впускаю її.

— Тихо, — шепочу. — Не плач… я ж… — але навіть не знаю, як закінчити. Це дитина. Не можна дати наказ і вона виконає. 

І тут біля мене — Юліана.

Я навіть забув, що вона досі в кабінеті.

— Дайте, — каже спокійно. — Ви її лякаєте.

Я не встигаю заперечити, як вона м’яко бере дитину на руки.тРухи точні, впевнені. Немов вона робила це сто разів. Маленьке личко притискається до її грудей, і плач поступово стихає.

— Вона голодна, — каже Юліана, не підводячи очей. — Мабуть, давно не їла.

— Я… я не знаю, що з цим робити, — чесно зізнаюсь.

Вона зітхає, кидає на мене короткий погляд.

— Треба суміш і пляшечку. Ви ж не хочете, щоб вона кричала весь день?

Я розвертаюся до дверей і майже кричу першому, хто проходить коридором:

І́— Суміш дитячу! І пляшку! Швидко!

Через кілька хвилин приносять все необхідне.

Юліана вправно розводить суміш, перевіряє температуру, годує малу.

Дитина їсть жадібно, потім знову заплющує очі й засинає в неї на руках.

Я стою й дивлюсь. Не знаю, що відчуваю.

Шок, розгубленість… і якусь дивну вдячність.

— Світич, — нарешті кажу. — Мені потрібна допомога.

Вона піднімає на мене брову.

— Ви ж мене звільнили, якщо пам’ятаєте.

— Ситуація змінилася, — відповідаю різко. — Побудьте з нею… тимчасово. Поки я розберуся, що робити.

— Тимчасово? — її губи сіпаються в іронічній посмішці. — Ви навіть дитину сприймаєте, як проект на короткий термін?

— Це не обговорюється, — ріжу. — Ви впораєтесь краще за мене, я це бачу.

Вона мовчить кілька секунд, дивиться на сплячу дівчинку, потім на мене.

— Добре, — каже. — Якщо ви попросите в мене пробачення і визнаєте, що поводилися, як гімнюк.

— Що? — навіть завмираю. Що вона собі дозволяє? Це просто… але який в мене вихід? Няньку на помахом руки не знайти, а Юліана гарно дбає про Софійку і вона вже в темі, вона на місці. А мені контракт переробляти ще треба. В мене просто банально немає часу на це все.

— Що чули. Або успіхів у пошуку няні, — немов чує мої думки чортівка.

— Добре. Я вибачаюся, що накричав… 

— І… — підказує негідниця.

— І визнаю, що поводився, як гімнюк, — видавлюю з себе.

— Не розчула, що ви кажете? — знущається. В мене вже нема сил, тому психую і кричу на весь кабінет:

— Я був як гімнюк! Гімнюк! Задоволена?

Помічаю ошелешений погляд головної бухгалтерки Ірини Павлівни, що проходить коридором. Певно, навіть крізь двері було чутно. Юліана сміється. Нахабно так, зверхньо.

— Цього цілком достатньо. Я посиджу з Софією. Але потрібно когось відправити в магазин по підгузники і решту дитячих речей. І ще — мені побути з нею тут, в офісі?

— Ні, мій водій відвезе вас до мене додому. Замовте через інтернет все, що потрібно. Я поверну кошти і заплачу вам за послуги няні.

— Добре. Але це тимчасово, зрозуміли?

— Домовились, — відповідаю, хоча в глибині душі відчуваю: нічого тут не буде тимчасовим.

Бо вперше за багато років я не маю плану.

І вперше поруч є хтось, хто не боїться мені перечити — й бере на руки те, що я навіть боявся торкнутися.