Глава 1. Юліана

— Ви серйозно? — я майже шиплю, стоячи навпроти нього, з мокрою чашкою в руці. — Через кілька крапель кави ви влаштовуєте істерику? Зараз я все витру, заспокойтеся!

Роман Дубровін підводиться з-за столу різко, як хижак. Костюм ідеально сидить, погляд холодний, точний, мов лезо. І я розумію — ось він. Той самий чоловік, заради якого я сюди прийшла. Людина, яку маю знищити.

— Кілька крапель? — його голос ріже повітря. — Ви зіпсували контракт на кілька мільйонів, Світич! У перший же день роботи!

Я притискаю губи. Усередині все закипає. Ти навіть не уявляєш, що накоїв ти, три роки тому.

Перед очима зринає спалах фар, зойк гальм, запах диму.

Денис. Його руки, що вже не рухалися. Моє крикливе “тримайся”.

І заголовки новин наступного дня — ““Бізнесмен Роман Дубровін не постраждав у ДТП, водій іншого авто загинув”.

А потім — тиша. Справу закрили. Його виправдали. А я залишилася з пустотою.

— Ви що, завмерли? — він кидає на стіл зіпсовані аркуші і з гнівом випалює до мене: — Криворука фіфочка!

— Взагалі-то це ви самі винні! Ви руками розкидали, наче ж бачили мене заздалегідь! І взагалі, коли працюєте над важливими паперами, вам кави захотілося. Це не кав’ярня, а офіс! — каюся, стриматися я не вмію. Ну, що зробиш, якщо в мене довгий язик! Світлана одразу сказала, що в мене нічого не вийде з цією затією. Я просто не зумію пропрацювати смиренною секретаркою бодай кілька нещасних днів. Тут вже першого дня конфуз. І справді, він же час винен! Він руками махав, коли я каву перед ним ставила.

Він прищурюється.

— Зі мною не сперечаються, Світич.

— Ну, значить, настав час почати, — відповідаю, і щось у мені з насолодою фіксує, як його ідеально рівна щелепа напружується.

— Може, ви взагалі не підходите на цю посаду? — хмуриться.

— Може, вам варто навчитися поводитися з людьми, — виривається в мене. — Не всі падають перед вами ниць!

Він завмирає. На мить у його погляді — здивування. А потім знову лід.

— Ви звільнені, — чітко каже він. — Одразу.

— Та будь ласка, — кидаю, піднявши підборіддя. Світлана мала рацію, але це все вище моєї сили. Знайду інший спосіб помститися. Може колеса в джипі пробити? — Хоч одна хороша новина за день! І каву собі робіть самі.

Я вже розвертаюся, щоб піти, коли двері раптово відчиняються. На порозі стоїть жінка у бежевому пальті, з бездоганною укладкою і дорогими сонцезахисними окулярами, хоч надворі похмуро. В руках — дитяча автолюлька.

— Романе... — її голос тремтить, і я одразу розумію — вона знає його близько. Дуже близько. — Мені потрібно з тобою поговорити.

Його обличчя темніє.

— Не зараз, Маріє. Я зайнятий.

— Ти завжди зайнятий, — тихо каже вона, робить крок уперед. — Але зараз ти мусиш мене вислухати.

Я непомітно відступаю вбік, відчуваючи, як повітря між ними натяглося, наче струна.

Марія ставить автолюльку на стіл переговорів. Роман робить півкроку до неї, і я бачу, як його руки тремтять — уперше.

— Що це? — запитує він, хоча відповідь очевидна.

Вона вдихає, опускає погляд.

— Це твоя дочка.

Тиша падає важкою хвилею. Мені здається, навіть годинник на стіні перестає цокати.

— Ти з глузду з’їхала? — Роман дивиться на неї, не моргаючи. — Яке ще дитя?

— Наше, — ледве чутно каже вона. — Їй два місяці. І я більше не можу, Романе. Я не справляюся.

Він мовчить. Лише стискає кулаки так, що біліють кісточки.

— І що ти пропонуєш? Щоб я просто повірив?

— Не вір — перевір. Але вона твоя, — Марія говорить швидше, як людина, яка хоче втекти від власних слів. — Я не планувала цього, чесно. Просто… я не витримую. Я зустріла іншу людину, і він не готовий прийняти дитину. І чого всі вирішили, що дитина має залишитися жінці? Чоловік в кущі, а жінкам розгрібати? Зламаємо систему. Розгрібатимеш цього разу ти, Романе.

Роман мовчить.

Його лице — камінь, але очі... в них — хаос.

— Ти хочеш сказати, що залишаєш мені немовля? — повільно вимовляє він.

— Я не хочу сказати, — шепоче вона. — Я це кажу.

Вона нахиляється над люлькою, торкається крихітної ручки дитини, цілує й відвертається, ніби боїться зламатися.

— Прощавай, перлинко. Ти в надійних руках, — тоді пильно дивиться йому в очі і додає чіткіше: — Сподіваюся.

— А як же грудне молоко? Як же зв’язок з матір'ю? Маріє, це так не робиться! 

— А як же моя молодість? Моє життя? Слухай, Дубровін, я отримала шанс і я ним скористаюся. Бувай, — ледь чутно додає й, не озираючись, виходить.

— Стривай! — Роман кричить їй услід. Вона повільно озирається. — А документи? Свідоцтво про народження, щеплення, що там ще?

— В мами візьмеш.

— Як хоч її звати? 

— Софія, — каже жінка і поспішно зникає за дверима, залишивши по собі запах парфумів і тишу, у якій чути тільки тихе схлипування дитини.

Я стою, дивлюся на нього.

Він — блідий, розгублений, вперше не всесильний.

Ось так, Дубровін. Схоже, це лише початок.

У люльці — крихітне створіння, з рожевими щічками й пов’язкою на голівці. Маленьке, беззахисне, зовсім чуже цьому холодному офісу.

І чомусь, зовсім неочікувано для себе, я відчуваю не злість. А щось інше.

Жаль? Співчуття?

Ні. Я не маю права.

Пам’ятай, для чого ти тут, Юліано. Ти прийшла не рятувати його. Ти прийшла знищити.

Друзі, ласкаво прошу на сторінки нової історії! Будь ласка, проявляйте актив: бібліотеки, коментарі, зірочки і підписка на автора дуже важливі! Все це додає натхнення і піднімає книгу в рейтингу, щоб її могли бачити інші читачі!

Оновлення щоденно О 19:00.

З любов'ю ваша Юліанна ♥️