Епілог

Минуло багато років з того дня, як перші дракони опустилися на золоті піски Острова Сонця. Тепер це місце стало легендою, про яку моряки шепотіли в портах, називаючи його «Краєм, де небо цілує землю».

​Я сиділа на терасі білого замку, вбудованого прямо в скелі острова. Поруч зі мною на столику лежала татова книга. Вона більше не світилася тривожно — її сторінки були заповнені моїм власним почерком, історіями про кожне врятоване життя та кожне нове драконяче яйце, що вилупилося в теплі наших долонь.

​Нікс, який став величезним вугільно-чорним красенем із фіолетовими очима, дрімав біля моїх ніг. Він більше не був малюком, але все так само полюбляв, коли я чухала його за вухом.

​— Знову пишеш? — пролунав глибокий, рідний голос.

​Кай підійшов ззаду і поклав руки мені на плечі. Час був прихильним до нього — він виглядав так само велично, як і в день нашої першої зустрічі, але з його очей назавжди зник холод самотності.

​— Дописую останню сторінку цієї книги, — посміхнулася я, накриваючи його долоню своєю. — Нашої книги.

​Я подивилася вниз, у долину. Там, серед золотих дерев, бігала маленька дівчинка з вогненно-рудим волоссям, як у мене, і золотими очима, як у Кая. Вона щось весело вигукувала, а навколо неї кружляла зграя зовсім маленьких драконів-немовлят. Вона не просто командувала ними — вона сміялася разом із ними, розуміючи кожен їхній подих.

​— Вона справжній Спадкоємець Сонця, — тихо сказав Кай, дивлячись на доньку. — Вона — це ми, Віто. Все наше минуле і все наше майбутнє.

​Віта закрила книгу. На обкладинці золотом витиснулися нові слова: «Літопис Світла та Полум’я. Ганна Лебюк та її дракони».

​Інквізиція давно розпалася, забута як страшний сон. Світ змінився, бо одна дівчинка не побоялася повірити в казку, а один дракон не побоявся знову відкрити своє серце.

​Золоте сонце повільно сідало за океан, фарбуючи крила сотень драконів, що злітали в вечірнє небо. Життя тривало. Магія була всюди — у подиху вітру, у шепоті хвиль і в теплій руці, що міцно тримала іншу.

​Кінець.