Розділ 13

​Віта : 

Ми забігли у вузькі коридори підземелля. Тут пахло вологою та чимось солодким — так пахне магія Тіней. Смолоскипи на стінах гасли один за одним, коли повз них проносилися темні згустки.

​— Я нічого не бачу! — вигукнула я, стискаючи руків'я меча.

​— Не дивись очима, Віто, — голос Кая звучав спокійно прямо в моїй голові. — Відкрий «Око». Будь моїм маяком.

​Я закрила очі й зосередилася на пульсації кулона. Срібне сяйво вирвалося назовні, розрізаючи темряву. Тепер я бачила їх: Тіньові Мисливці були схожі на високих, худих істот, витканих із чорного диму. Вони причаїлися на стелі, готуючись до стрибка.

​— Зверху! — подумки крикнула я Каю.

​Щойно Віта вказала ціль, я зробив блискавичний випад. Мій меч, підсилений її срібним світлом, розсік димну постать. Тінь видала тонкий писк і розвіялася, не залишивши й сліду.

​— Працює, — прогарчав я.

​Але їх було занадто багато. Вони почали оточувати нас, виходячи прямо зі стін. Я відчував, як холодна енергія Тіней намагається пробити мій ментальний щит, але присутність Віти в моїй свідомості була як тепла ковдра, що не давала мені замерзнути.

​— Каю, вони намагаються нас розділити! — Віта міцно вхопилася за мою руку.

​Я відчув, як одна з Тіней прослизнула між нами, намагаючись розірвати наш контакт. Але Віта не злякалася. Вона спрямувала потік світла прямо в моє лезо, і я зробив широкий круговий удар. Сяюча хвиля прокотилася коридором, випалюючи сутінки.

​Це було неймовірно. Я відчувала кожну напружену жилу в руці Кая, кожну його емоцію. Ми рухалися як один механізм. Коли я виснажувалася, він підтримував мене своєю силою, коли він не бачив ворога за спиною — я скеровувала його руку.

​Ми пробилися до центральної зали підземелля. Там Тіні почали зливатися в одну величезну потвору з десятком довгих рук-тіней.

​— Вони створюють Тіньового Женця! — крикнув Кай. — Віто, нам потрібен повний Резонанс. Зараз або ніколи!

​Я обхопила Кая за плечі, а він притиснув мене до себе. Ми закрили очі одночасно. Наші душі злилися в єдиному пориві. Срібне світло «Ока» і фіолетове полум’я дракона змішалися, утворюючи навколо нас сліпучу сферу.

​— НАЗАД У ТЕМРЯВУ! — вигукнули ми в унісон — і я, і Кай.

​Потужний спалах світла осяяв усе Гніздо Хмар. Тіньовий Женець розпався на дрібні клапті диму, які миттєво зникли під дією магії. Темрява відступила. Смолоскипи знову спалахнули яскравим, теплим вогнем.

​Я важко дихав, тримаючи Віту в обіймах. Ми перемогли, але цей бій виснажив нас обох. Я відчував, як її серце калатає об мої груди.

​— Ми... ми це зробили? — прошепотіла вона, піднімаючи на мене втомлені, але щасливі очі.

​— Так, маленька Провіднице. Ми це зробили, — я ніжно торкнувся чолом її чола. — Ти була неймовірною. Ти врятувала замок.

​Нікс влетів у залу через вікно, радісно пирхаючи. Він підбіг до нас і почав тицятися носом, перевіряючи, чи всі цілі.

​Але радість була недовгою. Я помітив на підлозі, де щойно стояв Женець, чорну металеву печатку з гербом Короля-Інквізитора.

​— Це був лише розвідник, — похмуро сказав я, піднімаючи печатку. — Король тепер точно знає, де ми. І він знає, що ми разом. Тепер він надішле не тіней, а свою регулярну армію. Нам не можна лишатися в Гнізді. Потрібно летіти на Острів Сонця, про який писав твій тато.

​Віта кивнула. В її погляді більше не було сумнівів.

— Я готова. Ми знайдемо цей острів. І ми знайдемо спосіб зупинити Короля назавжди.