Розділ 11

Віта : 

Свято в Гнізді Хмар почало вщухати. Більшість драконів заснули на терасах, вкривши себе крилами, як теплими ковдрами. Я вийшла на найвищий балкон, де повітря було таким чистим, що здавалося, ніби можна доторкнутися до зірок.

​Кай стояв там, спершись на кам'яні перила. Він не чув моїх кроків, або просто вдав, що не чув. Його погляд був спрямований на горизонт.

​— Тобі теж не спиться? — тихо запитала я, стаючи поруч.

​Кай повернув голову. У місячному світлі його очі здавалися не золотими, а срібними, як мій кулон.

— Я звикаю до тиші, — відповів він. — Довгі роки тиша була моїм єдиним другом. А тепер... тут так багато життя. Це незвично.

​Я поклала свою руку на його широку долоню, що лежала на кам’яні. Кай не відсмикнув її, навпаки — його пальці обережно переплелися з моїми.

​— Тобі не обов’язково бути самотнім, Каю. Більше ніколи.

​Дотик Віти завжди діяв на мене дивно. Він заспокоював дракона всередині, але змушував серце людини битися швидше. Я відчув, як через наше спільне «Око Резонансу» до мене потекло її тепло — не магічне, а справжнє, людське.

​— Віто, я маю дещо тобі показати, — я підвівся і подивився їй у вічі. — Ми перемогли в битві, але попереду довгий шлях. Нам потрібно навчитися відчувати одне одного навіть тоді, коли ми не поруч.

​Я закрив очі й зосередився на іскрі вогню в моїх грудях. Але цього разу я не випускав її назовні. Я направив її через наші сплетені руки прямо до неї.

​— Відчуй мій ритм, — прошепотів я. — Не бійся.

​Я затамувала подих. Раптом увесь світ навколо зник. Я перестала відчувати холодний вітер і запах сосен. Натомість я відчула його.

​Це було неймовірно. Я бачила світ його очима — я бачила себе, рудоволосу дівчинку, що світилася в темряві ніжною срібною аурою. Я відчувала його силу, важку і могутню, як сама гора, але водночас таку тендітну, коли справа стосувалася мене.

​— Я бачу... — прошепотіла я, і мої слова відлунали в його голові.

​— Це справжній Резонанс, — відповів Кай (я чула його голос не вухами, а самою душею). — Тепер, де б ти не була, якщо ти покличеш — я почую. Моє полум'я завжди знайде твоє світло.

​Нікс, який дрімав неподалік, раптом підвів голову. Він відчув наш зв'язок і теж «підключився». Маленька іскра його дитячої, чистої радості вплелася в наш спільний потік. У цей момент ми троє стали єдиною істотою, нерозривним колом.

​Кай обережно притягнув мене до себе, обіймаючи за плечі. Я притиснулася до його грудей, слухаючи, як наші серця починають битися в один такт. Це було краще за будь-яку магію чи перемогу. Це був спокій, якого я не знала з того часу, як втратила тата.

​— Ми збудуємо новий світ, — тихо сказав Кай, цілуючи мене в маківку. — Світ, де драконам не треба ховатися, а людям не треба боятися.

​Ми стояли так довго, дивлячись, як над вершинами гір починає займатися перший промінь світанку. Це був світанок нашої нової ери.