Розділ 7

Віта : 

Я прокинулася від дивного відчуття: у кімнаті стало тісно. Замість маленького клубочка, що зазвичай спав у мене в ногах, я побачила величезний чорний хвіст, що звисав з ліжка.

​Нікс виріс. За одну ніч він став розміром з великого лісового вовка, а його м'язи під лускою перекочувалися, як тугі троси. Коли він розплющив очі, я побачила, що вони стали ще розумнішими, а на спині з'явився ряд гострих фіолетових шипів.

​— Ого... Ніксе, ти тепер справжній красень! — прошепотіла я, торкаючись його морди.

​Дракончик (хоча тепер його важко було так назвати) видав низький звук, від якого завібрувала підлога, і грайливо підштовхнув мене носом, ледь не збивши з ніг.

​У дверях з'явився Кай. Він уже не шкутильгав, а його погляд був зосередженим.

— Ефір зцілення прискорив його метаболізм, — сказав Кай, оглядаючи Нікса. — Він уже готовий не просто літати, а нести вершника. Нам час вирушати. Розвідники інквізиції вже занадто близько до підніжжя.

​Ми почали збиратися. Гніздо Хмар знову ставало пусткою, але тепер я знала, що ми обов'язково сюди повернемося.

​— Спробуй, Віто, — Кай кивнув на спину Нікса. — Ти маєш відчути його рух у повітрі. Я полечу поруч, у своїй справжній подобі, щоб прикривати вас від стріл.

​Серце пішло в п’яти. Я обережно закинула ногу на спину Нікса, вхопившись за його шипи, які виявилися дивно зручними, наче ручки. Нікс радісно змахнув крилами, створюючи справжній вихор у залі.

​— Тримайся міцно! — крикнув Кай, і в ту ж мить він зробив крок у прірву, перетворюючись у польоті на величну чорну тінь.

​Нікс не чекав. Він видав переможний крик і стрибнув слідом.

​Я летів вище, розрізаючи крилами холодний фронт хмар. Піді мною, наче маленька іскорка, летів Нікс. Він тримався впевнено, хоча іноді його заносило на поворотах. Але Віта... вона була неймовірною. Вона не кричала від страху. Вона злилася з ним. Я бачив через «Око Резонансу», як її магія срібним куполом обтікає крила Нікса, допомагаючи йому ловити висхідні потоки.

​Ми тримали курс на Схід. Туди, де земля розходилася, утворюючи Озера Сліз — глибокі водойми, оточені вічним туманом. Саме там, за легендами, дракони води могли ховатися століттями.

​Але раптом повітря стало солодким і нудотним. Запах паленого цукру та заліза.

«Віто, вниз!» — подумки наказав я.

​З-за хмари вирвалося щось величезне. Це був не дракон. Це була літаюча машина інквізиції — «Грифона Порожнечі». Сталева конструкція з пропелерами та гаками, що випльовувала мережі, змащені отрутою.

​— Капітан Моргар не чекав, поки ми прийдемо до нього, — прогарчав я, готуючи полум'я в грудях.

​Одна з мереж полетіла прямо в Нікса. Малюк злякався і почав падати в круте піке.

​— НІКСЕ, ВГОРУ! — почула я крик Віти. — Я ТРИМАЮ ТЕБЕ!

​Вона випростала руку, і з її пальців вирвався хлист зі світла. Він перехопив сталеву мережу в повітрі, розриваючи її на шматки. Це була не просто захисна магія — Віта почала використовувати Ефір як зброю.

​Я не став чекати. Склавши крила, я каменем упав на «Грифона», вчепившись кігтями в його залізний хребет. Метал стогнав під моєю вагою. Я бачив інквізиторів на палубі — їхні обличчя були білими від жаху.

​— Передайте Моргару, що небо знову належить нам! — проревів я, випускаючи вогонь прямо в двигун машини.

​Вибух підсвітив хмари яскраво-червоним. Я бачила, як величезний сталевий звір інквізиції почав розвалюватися. Кай відштовхнувся від нього, роблячи неймовірне сальто в повітрі, і знову розправив крила.

​Нікс піді мною заспокоївся. Він відчув мою силу і зрозумів, що ми — одна команда.

​Ми пролетіли крізь дим від вибуху і нарешті побачили їх. Озера Сліз. Вони сяяли внизу, як розсипані діаманти. Але туман над ними був дивним. Він не розсіювався від вітру. Він рухався... ритмічно. Наче хтось величезний під водою дихав.

​— Ми на місці, — Кай знову набув людської подоби, приземлившись на вузьку скелю біля берега озера. Нікс незграбно гепнувся поруч, і я зісковзнула з його спини, ледь тримаючись на ногах від адреналіну.

​— Тут хтось є, — прошепотіла я, дивлячись на дзеркальну гладь води. — Я відчуваю інший резонанс. Він холодний, як лід, але дуже сумний.

​Раптом вода в центрі озера почала підійматися. Повільно, без жодного сплеску, з глибини з'явилася голова, вкрита блакитною, майже прозорою лускою. Це була дракониця. Її очі були закриті білою плівкою — вона була сліпою.

​— Хто ви... ті, що принесли запах вогню та людської надії? — пролунав у наших головах голос, схожий на дзвін льоду.

​Я зробила крок уперед, міцно стискаючи руку Кая. Нас тепер було троє. І ми щойно знайшли четверту.