Розділ 1

Віта : 

Мої руки тремтіли так сильно, що я ледь не впустила ліхтар. У затишному куточку моєї комірчини, заваленому старими ковдрами та сухим сіном, лежало те, що змінило моє життя назавжди. Чорне яйце, яке я винесла з шахт, більше не було холодним каменем. Воно пульсувало. Воно дихало.

Крак.

Тонка лінія розколола ідеальну луску. Зсередини вирвався промінь чистого фіолетового світла. Я затамувала подих. Моє серце калатало в унісон із цим тріском.

— Давай, малюку... я тут, — прошепотіла я, простягаючи руку.

Ще один удар — і шматок шкаралупи відлетів убік. З-під уламків з’явилася маленька, мокра, вугільно-чорна мордочка. Величезні очі кольору нічного неба з іскрами зірок подивилися прямо на мене. Дракончик видав тонкий звук, схожий на щебет птаха і гарчання грому одночасно.

Він був крихким, але в його рухах уже відчувалася стародавня велич. Коли він торкнувся моєї долоні своїм теплим носом, я відчула, як через моє тіло пройшла хвиля жару. На моєму зап’ясті спалахнув знак — чорний дракон, що кусає власний хвіст. Знак Матері.

— Нікс... — видихнула я. — Тебе зватимуть Нікс.

Раптом повітря в кімнаті стало важким. Свічка згасла, хоча вітру не було. Я притиснула малюка до себе, закриваючи його плащем. Хтось стояв за моїми дверима. Хтось, хто пахнув озоном, димом і дуже старою магією.

— Він вилупився, — пролунав низький, оксамитовий голос, від якого в мене заніміли пальці на ногах. — Ти розбудила те, що мало спати вічно, дівчинко.

Кай : 

Я стояв під дверима цієї жалюгідної людської хатини, і моє власне полум’я випалювало мене зсередини. Три сотні років я був один. Три сотні років я чув лише тишу в своїй голові. А тепер... цей крик. Перший крик новонародженого дракона розірвав мою самотність на шматки.

Я відчував його. Маленького, слабкого, але справжнього. І я відчував Її.

Дівчина всередині випромінювала стільки тепла і захисту, що моя драконяча сутність, яка зазвичай зневажала людей, мимоволі схилила голову. Вона не боялася малюка. Вона полюбила його ще до того, як він розбив шкаралупу.

Я штовхнув двері. Вони відчинилися без скрипу — метал і дерево підкорялися моїй волі. У напівтемряві я побачив її. Руде волосся розпатлане, очі повні рішучості та страху. Вона притискала до грудей чорний пакунок, з якого стирчав маленький хвостик.

— Хто ви? — її голос здригнувся, але вона не відступила. — Якщо ви з інквізиції, то вам доведеться вбити мене першою.

Я зробив крок уперед, дозволяючи своїм очам спалахнути справжнім золотом. Я бачив, як вона здригнулася, помітивши мої вертикальні зіниці.

— Інквізиція прийде пізніше, Віто, — сказав я, і моє горло обпекло від того, як незвично вимовляти її ім’я. — Зараз тут лише той, хто може допомогти йому вижити. І той, хто знає, що таке бути останнім у своєму роді.

Я підійшов ближче. Малюк Нікс висунув голову з-під її плаща і тихо пискнув, впізнавши в мені свого. Моє серце, яке я вважав мертвим каменем, здригнулося.

— Ти... ти теж? — прошепотіла вона, дивлячись на мої руки, де під шкірою почала проступати ледь помітна чорна луска.

— Я Кай. І я не дозволю їм забрати його. І тебе теж.

Я знав, що інквізитори вже в дорозі. Їхні коні топчуть сніг на під’їзді до селища. У нас були лічені хвилини.

— Ми маємо йти, — я простягнув їй руку. — Туди, де хмари стають стінами, а скелі — колискою. Туди, де я виховаю його як воїна, а ти... ти залишишся його серцем.

Віта подивилася на мою руку, потім на Нікса, а потім знову на мене. Вона не знала мене, але зв’язок між нами вже був викуваний у вогні цього народження. Вона вклала свою долоню в мою.

— Навчіть нас, Каю, — сказала вона. — Навчіть нас бути драконами.

У цей момент я зрозумів: я більше не Передостанній. Разом із цією дівчиною і цим маленьким створінням ми стали початком чогось великого. Я обійняв їх обох, і тіні в кімнаті згустилися, огортаючи нас захисним коконом. Коли інквізитори вибили двері, у кімнаті не було нікого — лише запах паленого цукру і порожня чорна шкаралупа, яка все ще зберігала тепло.

Наш шлях до «Гнізда Хмар» розпочався.