Пролог

Триста років тому небо над Залізними Піками належало Крилатим. Їхня луска виблискувала, як коштовне каміння, а подих дарував горам життя. Але люди, засліплені жадобою влади та страхом перед невідомим, викували Мечі Порожнечі. Один за одним дракони падали, перетворюючись на холодні скелі, а їхні душі розчинялися в тумані забуття.

Світ став сірим. Магія була оголошена прокляттям, а дракони — міфом.

Але глибоко в надрах Покинутих Штолень, куди не наважувався заходити жоден інквізитор, серце гір продовжувало битися. Там, за завісою стародавніх заклять, чекало Останнє Яйце. Воно не могло вилупитися саме по собі. Йому потрібна була іскра — чиста людська душа, здатна на самопожертву.

У цей самий час, у натовпі галасливого ринку столиці, загорнутий у довгий чорний плащ, стояв чоловік. Його очі мали колір розплавленого золота, а шкіра була вкрита ледь помітними шрамами, що нагадували візерунки луски. Його звали Кай.

Кай був Передостаннім. Він вижив, бо навчився приховувати своє полум’я, носити людську маску і мовчати, коли серце вило від самотності. Він чекав століттями, зневірений і холодний, поки раптом...

Далеко на півночі, у Залізних Піках, щось здригнулося. Кай відчув це всім своїм єством — тонкий, ледь чутний поклик життя. Поклик крові. Поклик Дракона.

— Невже... — прошепотів він, і навколо його пальців на мить спалахнуло чорне полум’я, змусивши перехожих злякано відсахнутися. — Невже ти знайшла його?

У цей самий момент дівчинка на ім'я Віта, притискаючи до грудей теплий чорний камінь у глибині шахти, почула перший тріск шкаралупи. Вона ще не знала, що цей звук — початок кінця старої епохи.

Віта мала стати мамою для маленького чорного дракончика, якого вона назве Нікс. Але вона ще не здогадувалася, що Кай вже вирушив у дорогу. Він іде не просто на допомогу. Він іде до тієї, хто призначена йому долею, щоб разом вони вирвали свій рід із пазурів зникнення.

Дракони повертаються. І цього разу вони не будуть мовчати.