Новела

Її мама

Всі ми діти, поки живі наші батьки. Моя сусідка не виключення. Свою стареньку маму вона забрала до себе з села у багатоквартирний будинок. На щастя, вона живе на першому поверсі, її мама не користується ліфтом та насолоджується квітучими кущами бузку прямо з вікна кухні. Але Діна, так звуть мою сусідку, часто жаліється на свою маму через побутові суперечки. Вона частенько забігає до нас з мамою переказувати розмови зі своєю. То не так посуд помиє, то не тієї ганчіркою підлогу протре.

Каже Діна:

- Мамо, прошу тебе, не треба, відпочивай, я сама після роботи все зроблю. А мама відповідає, що хоче допомогти. А мені її поміч – потім все перероблюй.

Сільське минуле життя Діниної мами теж прибавляє сусідці проблем.

• Приходжу сьогодні додому – двері навстіж, - каже вона. – А вона сидить на вулиці перед під’їздом на лавочці, як у себе в селі. Веду додому, кажу, що так тут не можна. Мало хто зайде. І знаєте, що вона відповідає? Ось – показує на сусідні двері – люди тут живуть, і тут – вказує на інші сусідні. Хіба сусіди чужі люди? І ось, – показує на щойно прибувший ліфт, звідки вийшли інші мешканці. – Бачиш, вони теж двері не зачиняють.

Сміємося разом з Діною.

• Ну вік такий, людина все життя в селі прожила. Поговори з мамою ще раз. – моя мама каже. - Вона ж з тобою скільки у дитинстві розмовляла, десь вмовляла, десь переконувала. Тепер твоя черга так розмовляти з мамою.
• Та ж немає часу, - видихає Діна, то робота, то ще щось.

Я в цей момент задумаюсь. Іноді мені теж важко розмовляти зі своєю мамою. Напевне, конфлікт поколінь вдається взнаки. Тільки з роками приходить мудрість, не сваритися, а переводити все в жарт нарешті. Та й часу іноді теж бракує просто сісти, порозмовляти з мамою.

Одного разу Діна прийшла на чай, дуже засмучена. Знову жаліється на маму.

• Не говорить цілий ранок. Зробила собі чай і п’є, відвернувшись від мене, дивиться лише на ті свої бузкові чащі.

Моя мама підсунула до неї порізану на таці шарлотку.

• Що вже знову? Розповідай.

Видно, що сусідка дуже схвильована, хотілося якось зарадити.

• Було вчора у моєї сестри Надійки ювілей. Мама не пішла, погано ходить та й не любить вона компаній. Привітала її по телефону, передала гроші у конверті, відкладені з пенсії. Все було добре. Звісно, ми сиділи, випили. Заговорилися, - Діна відсьорбнула вже холодний чай, руки дрижали, і трохи напою розлилося. – Приходжу додому, мама в дверях - руки в боки. «Діно, ти що пила? Ти знаєш, що з цього все починається?!». Відчитала, як школярку.

Майже не плаче.

• А ти що? – мама моя.
• А я їй кажу: «Мама, мені вже 62 роки, нехай починається!». От зранку і німецька мова.

Ми посміхнулися. Сусідка теж, змахнувши сльозу з очей. Бачу їй легше стає.

Через деякий час мами Діни не стало. Роки і хвороби далися взнаки. Діна ходить до мами, розмовляє з нею. Скільки усього не сказано за все життя, образи, недомовки… а зараз є і час, і можливість, тільки не відповідає ніхто. Мама дивиться з портрету на пересаджений кущ бузку з-під кухонного вікна. І мовчить.