Мама

          Вночі я раптово покинула тіло та побачила себе з боку. Завтра пологи. Ми довго намагалися завагітніти, і ось коли це вдалося – стало трохи лячно. Якась невідомість. Як жити далі, коли нас буде троє? Раптом пологи пройдуть з ускладненнями? Або мені буде боляче в процесі? Моя власна мама дуже важко перенесла пологи колись. Вона розповідала, а мені ставало кепсько. І чим ближче було до пологів, тим страшніше мені ставало. Одночасно і хотілося вже взяти на руки власне дитя, але й страшно було пройти через це.
          Роблю крок за кроком, вуха наче заклало. Я ніби під водою. У вакуумі. Що б я не робила, як би не намагалася говорити – у мене не вийде. В палаті темно, але я все бачу. Якимось чином можу чути як у туалеті час від часу падають краплі води до раковини. Як дихають інші дівчата та жінки у відділенні. Дітки живі, їх майбутні мами теж. Всередині мене теж б’ється два серця, отже я в порядку. Але чомусь я покинула тіло уві сні, і мені потрібно зрозуміти причину. Невже це мій страх перед завтрашнім днем мене виштовхнув зі сну?
          Здається, хтось крокував коридором. Я це могла скоріше відчути, ніж сприйняти на слух.
          Спробувала гукнути когось, але все, що вдалося озвучити – незрозумілий далекий шепіт. Я й сама не розуміла своїх слів. Відділення гінекології у лікарні досить маленьке, тут лишень декілька палат. Усіх медсестер та лікарів я вже бачила. Звідкись у мене з'явилася впевненість, що зараз у відділенні не було нікого з персоналу.
          Майже.
          Знову крапля води вдарилася об раковину, знову хтось зробив крок у коридорі. Я тихо прочинила двері та виглянула в коридор через шпарину. На вході до нашого відділення посеред коридору стояв чоловік із неприродно великою головою. Він вирячився кудись вперед і посміхався. Незнайомець був одягнений у білий халат. Поки що мене наче не бачив. Знову чую крок, ніби взуття вдаряється об кахельну плитку на підлозі лікарні, але чоловік стоїть на місці. Це точно не один із лікарів, кого я бачила раніше.
          Я відчула, що серця діток всередині інших жінок почали битися сильніше. Моє дитя теж розхвилювалося. Його душа почала тремтіти немов листочок на сильному вітру. Я відволіклася всього на мить, обернулась, щоб поглянути на себе. Знову чутно крок. Дивлюся у шпарину, а усміхнений чоловік стоїть вже ближче. Тепер він дивиться прямісінько на мене, очі вирячені, обличчя – наче маска із картону. І лікарський халат звисає наче на опудалі. Знову чую кроки, а не бачу, щоб він рухався. В раковину туалету впала крапля води.
          Дітки хвилюються. Мами дихають голосніше. Це створіння прийшло сюди не просто так, йому потрібні ще ненароджені діти. Я це швидше відчула, аніж зрозуміла. Намагаюся швидко зачинити двері до палати, але чомусь не можу вхопитися за дверну ручку. Мені це вдається далеко не одразу, адже я безтілесна. Знову кроки. Я відчувала, що незнайомець уже стоїть під дверима палати.
          Двері ніби замкнено, але я не знала, чи це затримає його. Підперти двері чимось було неможливо, оскільки відчинялися вони тільки назовні. І чи змогла б я це зробити в такому стані? Я намагаюся гукати інших мам, що зі мною в палаті. Вони сплять. Можливо відчувають щось, тому що на їх обличчях бачу напругу, біль. Але вони нічого не можуть вдіяти. Мені важко говорити, все як у страшному сні. Безсилля. Власний голос губиться десь, слова вислизають. Можливо, спробувати себе розбудити? Я простягаю руки до свого обличчя. Бачити себе з боку – незвично, трішки не так себе завжди уявляла. Ну ж бо. Прокидайся! Потрібно рятувати себе і дитину. Однак я продовжувала спати. На обличчі – тривога. Заплющені очі сіпалися. Я обійшла своє тіло декілька разів, так і не зрозумівши, що і як робити. Як повернутися? Теж лягти на ліжко? На себе? Спробувала торкнутися себе, та руки провалювалися в нікуди. Від того, що я не можу торкнутися власної шкіри, стало страшно. Я спробувала розштовхати й тіла інших мам. Нічого не вдавалося.
          Дзвінким ударом чергова крапля води торкнулася раковини. Кожна краплина наближала мене до чогось. Кожна мить затягувала до незворотності, і я нічого не могла з цим вдіяти.
          Якимось чином я зрозуміла, що незнайомець вже відчиняє двері. Це сталося якраз коли я спробувала обійняти своє тіло. Можливо так мені вдалося б повернутися… Він не може відчинити двері швидко, мабуть, я йому заважаю якось. Обертаюся та бачу, що шпарина стає більшою. Двері повільно прочинялися, наче на кадрах сповільненої зйомки. Сліпуче біле світло з коридору пробивається до палати разом із мерехтливими тінями. Душі діток тремтять, плачуть, просять про допомогу. Мій живіт вібрує. Чую тихий скрип дверей. Ще один крок. Ще одна крапля води у раковині. Звуки не збігаються з тим, що бачу.
          Я спробувала штовхнути двері назад, щоб зачинити їх. Все як у мареві. Сил меншає. Непропорційно велика голова показалася у щілині, вочевидь потворний чоловік був незадоволений з того, що я заважаю увійти до палати. Я всього на мить зустрілася з ним поглядом. Але цього разу не встигла відвести погляд швидко. Одразу відчула, як через чорні зіниці неприродно вирячених очей до мене линуло щось лихе. Воно вкутало мене важким покривалом жаху, обволокло чимось вологим та мерзенним. Хочу перестати дивитися, а не можу. Його усмішка стає ширше. Нитки чорноти зв’язують мене та стискають горлянку. Світла все менше, я віддаляюся від нього. Моє тіло на ліжку захрипіло. Бліда холодна долоня потвори торкнулася живота. Відчай і страх додали мені трохи сили і я знову замикаю двері, ледь не притиснувши потворну голову. Він більше не зможе увійти сюди сьогодні. Напевне, він може викрадати душі діток тільки коли їх мами спокійно сплять. Я ж бо не спала.
          Наступного ранку мене трусило, я постійно потіла, сили геть мене покинули. Я прокинулась зовсім розбитою. Відчуття невідворотного лиха переслідувало з самого ранку. Хоча все навколо було наче в порядку. Мене не болів живіт, навіть майже не нудило. Однак липкі відчуття всередині після дивного сну ніщо не могло перебити. Ні зустріч з коханим, ні спілкування з іншими жінками, ні підбадьорювання медсестер. Ні самі пологи. В процесі пологів я наче на мить падала до порожнечі, на лічені секунди засинала, а потім різко прокидалася. Мені ввижалася посмішка на картонному обличчі. Я кричала. Нічний незнайомець стояв наді мною та терпляче чекав, чим завершаться пологи. Ніхто наче й не бачив його. Я плакала, стискала руками простирадло, а мене ніхто не чув.
          Народження дитини пройшло нормально. Легше, ніж я очікувала. Жах відступив, коли все закінчилося. Потвора теж зникла. Можливо, мені просто ввижалося. Серденько малюка билося, на світ з’явився мій довгоочікуваний синочок. Безсумнівно, дитина була жива та здоровенька. Це відчуття, коли ти береш на руки власну дитину, ні з чим не можна порівняти. Мені одразу стало легше. І кошмар поволі почав іти геть з моєї пам’яті. Я не хотіла думати про усмішку на картонному обличчі. Набагато приємніше було бачити рідну посмішку коханого чоловіка поряд, коли наш син з’явився на світ. Ми вирішили його назвати Матвієм.
          Щоправда, інколи як я беру сина на руки, мені чомусь думається всього на мить, що душа малюка могла бути втрачена. Її наче як немає, я не відчуваю зв’язку між нами з першого дня. Мене зрозуміє будь-яка мама, це важко пояснити.
          Кого або що я щодня тримаю на руках?
          Мені вдалося врятувати душі інших малюків тоді? Якщо так, то чи воно було варте того?
          Інколи Матвій мовчки дивиться на мене. Син раптово припиняє плакати, сміятися, вередувати. Завмирає і дивиться. Буває, що я прокидаюся вночі від його погляду. Якимось чином дитя повертає головку так, щоб свердлити мене чужим поглядом. Так моя дитина не дивиться… А потім все як зазвичай. Такий погляд не затримується надовго. Але в очах синочка я все ж встигаю помітити далеке відображення нічного коридору лікарні. Яким все ще крокує невідома істота. Крокує, прислухається до зачинених дверей палат. І усміхається ширше, коли дивиться на мене через оченята зовсім не мого Матвія.