Частина 1. Морозиво

Звук «і» - жовтого кольору, кислий, як лимона скибочка, бо коли ти довго-довго катався на гойдалках і тебе знудило, тобі дали скибочку лимона. І – о, диво! – все знову гарно, і навіть захотілося їсти.

А ще «і» -  як барбариска. Лііііііііііііііііто – ти безжурний і безхмарний, як небо над тобою, попереду цілісіньке літо, довге, як оте тонконоге «ііііііі», ти збираєшся з пакетом і маминою карткою до крамниці («Плати карткою, а як не візьмуть, то ось я до кишені гроші кладу, не давай одразу, я в місті мало зняла»). Ти киваєш.

- Ма, а морозиво можна?

- Так, морозиво можна. Тільки морозиво. Почув, Лу? Ніяких желейних черв’яків, ніких шипучок – тільки морозиво. Забудь про оту всю отруту...

- А як не буде?

- То купи ще трохи цукерок до чаю.

Картку беруть – працює термінал. Морозиво є, але воно загинуло – холодильник зламався. Лежить мокрою грудочкою на дні свого картонного будинка. Продавець – бабусина знайома – віддає його тобі разом з коробкою. Звісно, за умови, що ти віднесеш коробку на смітник. Чотири пачки морозива. Непогано. Але радість була б більшою, якби розділити її з друзями. Друзі пороз’їжджалися. Дурня якась. Ти їдеш в село, мрієш зустрітися з ними, купатися в річці і палити вогнище, а вони їдуть в Турцію, купатися в басейні і дивитися на аніматорів в костюмах давно нікому не потрібних мишей і собак з давно нікому невідомих мультфільмів.

Ну, то й так. Купляєш барбариски і що мама веліла, просиш поки залишити пакет у крамничці, тягнеш коробку до смітника... о, є з ким поділитися морозивом.

Льоля і Праска тут. Живі собаки, справжні. Не з тих, мультяшних, що ходять у штанях і розмовляють такими голосами, ніби їм рота заморозив стоматолог. Сіра Льоля і сіра з рудим боком Праска, мама і донька. А мають вигляд, ніби рідні сестри.

Кирилко їм так і каже. Льолі і Прасці повинно бути приємно. Це комплімент. Колись вони з мамою обідали в кафе, і якийс дій за столом поруч спитав:

- Панночко, то цей гарний юнак -  ваш брат?

І мама засміялася. А Кирилу було всього п’ять років. Він тихо спитав у мами:

- Мамо, хіба не видно, що я малий?

Мама знов засміялася, сказала, що то комплімент, а компліменти кажуть, коли хочуть зробити приємне.

- Мамо! Тобі було б приємно, якби я був твоїм братом, а не сином? ти жалкуєш, що мене народила?

- От дурненький!

- То я ще й дурний?

Льоля і Праска радіють, ще б пак. Такі компліменти зранку. Крутять хвостами, як вентиляторами. Особливо коли їм дістається аж по пачці підталого, але цілком пристойного пломбіру «сендвіч».

- Сендвіч – то англійський бутерброд, - пояснює Кирилко і вмощується на перекинутій старій шафці з чиїхось меблів неподалік від смітника, але щоб вітер не в їхній бік. – Енджой йор міл!

Він вміє читати і ходить до вчителя англійської. Мама каже, це неохідно.

Вони ласують морозивом. Морозиво. Три «о». Але ні, у звука «о» смак не морозива. «О» має смак і запах випічки, бубликів, пончиків, булок. Навіть, якщо уявити літеру «О», вона буде кругла і посипана маком: оооооо. Або в глазурі. Рожевій чи білій, не має значення. «О» - то завжди щось печене. Колір, запах, смак.