Пролог

Осіннього дощового дня, коли птахи боялись вилетіти в піднебесся і коли собаки грілися в своїх вітхих будках, священник під парасолькою читав-підспівував з Вітхого Заповіту вірші за упокой душі новоприставленої раби божої. На цвинтарі зібралась невелика гірстка людей, щоб провести в останню путь людину, яка майже всім їм подарувала життя, людину, яка прожила нелегке життя і на долю якої випадали різні випробування.
Дощ лив другий день поспіль, наче оплакуючи з Богом відійшовшу у вічність душу, яка врешті відмучилася на своєму земному шляху, відмучили вже всі проблеми і негаразди.
По-різному складалось життя покійної, по-різному вели себе на похороні і родичі: одні поглибше вкутались в осінні пальта і проклинали погоду, осінь і покійницю, що додумалась померти так невчасно; інші щиро плакали навзрид разом з дощем, який іноді підсилювався до зливи, розбиваючи на шматки грудки свіжовикопаної землі та серця тих, хто відчув невимовну втрату, а деякі взагалі не прийшли.

«Дар милосердя подай усякому живому, а мертвому не відмов твоєї ласки, і прийми, Господи, душу раби твоєї Марфи», — безапеляційно виконував свій службовий обов'язок священник, поглядуючи скоса на складену торбинку і переживаючи, щоб не промокло все від дощу.

Вона лежала во гробі. Дощ омивав своєю самотністю поодинокі траурні вінки з написами «Бабусі від люблячих онуків», «Мамі від дітей»...
Мама померла.