Малювати Не можна Забути

      Сьогодні я на дачі сама. Кілька тижнів я готувалась до втечі за місто: придбала професійні пензлі, фарби і мольберт, домовилась про відпустку, випросила у чоловіка індульгенцію на сім днів з моїми малюнками. Діти відчалили в гірський табір, а їх батько, схоже, радо проведе вільні дні за комп'ютером, як я — за створенням пейзажів.

      Сьогодні я малюватиму вперше за двадцять років, відтоді, як в художню школу прийшла нова вчителька. Якою яскравою особистістю здавалась ця мисткиня, на фоні звичайних вчителів ... Східна сукня, шовковий шалик з м'якими китицями, асиметрична стрижка - водночас кокетлива і інтелігентна. Справжнє уособлення паризького богемного стилю, яким я його уявляла у дванадцять років.

     Посилаючись на новітню методику, молода художниця вирішила поділити учнів за рейтингом таланту —від найбільш до найменш обдарованих.

На друге заняття вона попросила всіх принести кращі малюнки. Коментуючи, вона не стримувалась і не добирала слів (хтозна, можливо уявляла себе в ту мить видатним мистецтвознавцем? Чи, пройшовши “вишкіл” інституту культури, наслідувала епатажного професора?)

     — Тебе ще можна навчити писати, — сказала вона поблажливо Юрі, який розклав перед нею класичні натюрморти. — Власного стилю немає, зате ти знаєш, що предмети відкидають тіні.

     Юра, між іншим, був талант. Найкраще йому вдавались жахливі картини з вампірами, черепами і кажанами. Він мріяв бути ілюстратором книг і коміксів у стилі горор, або гримером у цих фільмах. Проте наразі всі його картини поїхали виставлятись в Голландію, куди емігрував наш колишній викладач композиції — пан Олександр — який просив нас у всіх малюнках і ескізах шукати власну манеру і виражати себе.

     Згодом мисткиня взялася за мої “менотипії”, акварельні абстракті плями, в яких я створила новий світ: метеликів і равликів з червоної планети Марс. (Ця композиція, за задумом, мала справити враження на фанатів наукової фантастики).

     — Гарні фарби... — сказала вчителька і витримала паузу. Я зашарілася, хоча мене справді часто хвалили за сміливість у поєднанні кольорів.

     — Чиї це малюнки?

     Я встала.

     — Видно, що батьки не шкодують грошей на твоє рейзання. Фарби придбали якісні, дорогі. — Вона граційно підійшла до мого мольберту, тонкою рукою з французьким манікюром перебрала кілька тюбиків “Чорної річки”. — Пензлі також, не кожен художник собі дозволить.

     Я щасливо посміхалася, бо пишалась своїм крамом, який подарували мені родичі з-за кордону, дізнавшись про мій хист до малювання.

     — Шкода, що з такими фінансовими можливостями, ти зовсім позбавлена таланту. — завершила вчителька. — Я такі каракулі навіть у першому класі не показала б учителю, від сорому б провалилася. Твої червоні плями можуть сподобатися тільки психіатру.

     Я здерев'яніла від почутого. Дивуюся зараз, що в той день, коли варто було показати свою розбишацьку, бійцівську вдачу, змовчала. Мабуть, отруйні стріли потрапила в саме серце, бо iнакше я б дала відсіч, як завжди це робила.

     Вчителька сатирично прокоментувала роботи решти учнів, та мені здавалося, що мене вона призначила найбільш безталанною.

     Більшість дітей розгублено і понуро сховалися за мольберти і урок малювання, раніше веселий і кольоровий, втратив колишній настрій. На щастя, Юрка, природжений комунікатор, попросив вчительку показати її власні картини.

     Вона, вочевидь, чекала цієї миті. Дістала із тубуса свої дипломні проекти, захоплено і багатослівно розповідала про кожне полотно: кольори, техніку, настрій, оригінальність композиції. Перерахувала усі схвальні рецензії друзів та комісії. Розповідала з таким захватом, ніби не про власні малюнки, а про полотна Ботічеллі...

      Це був мій останній день в художній школі. Більше я до мольберту не повернулася. Віддам належне директору студії, яка кілька разів телефонувала мамі, щоб змінити моє рішення. Обіцяла перевести мене в групу до іншого викладача малювання.

     Але в мені щось померло.

      Довіра до дорослих чи віра у власні сили? Мій хист, моя муза, як налякані равлики, сховалися у мушлі і застигли там на мільйони років. I ніхто не здогадувався, що вони колись знову оживуть.

***

     Це сталося через 20 років, тому що Бог завжди дає другий шанс. Моя першокласниця Яна раптом усвідомила себе митцем і з неймовірною наполегливістю вимагала записати її в художній гурток.

     Якщо чесно, то в її дитячих малюнках я не бачила нічого “геніального”. Не помітила захмарного обдарування і тому відчувала справжній біль. Я відвертала дитячу увагу ляльками і комп'ютерними іграми, але малеча вперто вимагала фарб, пензлів, олівців і чистих аркушів, нехтуючи готовими розмальовками. Останньою краплею став дзвінок шкільної вчительки.

     — Як Ви можете заривати талант власної дитини? — патетично запитувала вона.

     — А ви впевнені, що Яна має хист? Що ми не даємо їй марної надії, — обережно скерувала зустрічне питання педагогу.

     — Та ви подивіться, як світиться  дитина, коли малює! Як відповідально ставиться до кожного штриха, скільки фантазії в сюжетах. Можливо, вона і не стане великим художником, але від образотворчого мистецтва тягнуться ниточки до багатьох творчих професій.