Розділ 6.1

Амір

Як же мене дратує ця жінка! Таке відчуття, що їй задоволення приносить мене дратувати! 

Дивлюсь, як вона їде на своїй далеко не новій Audi, і ловлю себе на думці, що автівку було б добре змінити. Все-таки це безпека моєї дитини в першу чергу.

Сідаю в салон свого Mercedes і даю наказ водієві їхати до батьків. Думаю, варто показати їй фото онука чи онуки. Можливо, батько нарешті перестане тріпати мені мізки і віддасть контрольний пакет акцій. 

Все-таки умову його я виконав, і що з того, що трохи неправильним шляхом пішов? Дитина є, і це головне!

Коли вперше дізнався, що завагітніла не та жінка, яку обрав, був готовий рознести цю клініку на друзки, а потім дещо зрозумів – а може, так краще? Мій батько не ідіот й одразу зрозуміє, що щось тут не те. Сурогатна матір аж занадто ідеальна, а от Аделіна – жива, звичайна… 

Виходить, усе не так погано. Головне, якось знайти спільну мову з цією жінкою. Це доволі важке завдання, тому що вона нагадує мені змію. Так-так, змію! Єдине, що тішить – Аделіна горою за нашу дитину. Тут я можу бути спокійним. 

– Аміре? Яка приємна несподіванка, – усміхається мама, коли проходжу у вітальню. Обіймаю її та цілую, а батькові тисну руку.

– Щось зачастив ти в гості. Сталося щось? – питає тато. 

– У мене хороші новини. Ось, – дістаю з кишені піджака фотокартку і передаю мамі. – Сьогодні Аделіна на огляді була. 

– Це ваш малюк? – усміхається мама. – Як це мило! Сподіваюся, що з ним все добре.

– Все добре, – відповідаю. – Не варто хвилюватися.

– Аміре, чому ви з Аделіною не разом? Все-таки дитина народиться, – питає тато, а я заледве стримую роздратування. Знав, що так буде, і готувався до цього питання.

– Між нами немає почуттів, – кажу. – Просто короткий роман, який закінчився ось таким сюрпризом. 

– Я впевнена, що це ти винний у розриві! – випалює мама. – Аделіна здалася мені дуже хорошою дівчиною. Я думаю, що вам варто помиритися. Заради дитини. 

Щось не подобається мені хід її думок. Тільки цього не вистачало! Та Аделіна ніколи не погодиться грати мою дівчину! 

– Це неможливо, – кажу твердо. – Аделіна не проти, щоб я брав участь у житті дитини, але разом ми не будемо. 

– Шкода, – зітхає. – Приходь сьогодні на вечерю. Я приготую твої улюблені страви. 

Мама якось дуже швидко змінює тему, і це мені зовсім не подобається. Таке відчуття, що задумала щось і мені це не сподобається. Вирішую прийняти її запрошення, щоб не розбурхувати цю ситуацію ще більше. Мама радіє, а тато підозріло мовчить. 

Далі їду на роботу і працюю до самого вечора. Справ назбиралось багато. Та у мене завжди так. Я – трудоголік, саме тому стосунки – це не моє. 

Приймаю душ просто в офісі, добре, що у мене є власна ванна кімната, і змінюю костюм на чистий. Так можна зекономити багато часу та не їхати додому в інший кінець міста. 

Коли прибуваю до будинку батьків, на мене чекає ще той сюрприз. Бачу автомобіль Аделіни – і взагалі нічого не розумію. Що вона тут робить? Зараз точно не робочий час.

Як би там не було, цікавість перемагає. Йду до входу і чую голоси з вітальні. Коли ж переступаю поріг, бачу Аделіну за столом поруч з мамою, і в руках у неї мій дитячий альбом. 

Просто чудово… Тепер хоча б зрозуміло, чому мама запросила мене на вечерю.

– Привіт! – вітаюсь з Аделіною, яка явно почувається не дуже поруч з моїми рідними. – Що це означає, мамо?

– А що це означає? – мама наче ні при чому. – Я вирішила запросити Аделіну. Все ж не чужі люди тепер. 

– Саме тому ти показуєш їй мій дитячий альбом? – дратуюсь. 

– А що тут такого? Вона носить твою дитину! – фиркає мама. – Ліночко, може, тобі ще соку? 

– Ні, дякую, – відповідає. – Візьміть, будь ласка.

Аделіна віддає моїй мамі альбом, а я видихаю. Мені дико все це не подобається. Таке відчуття, що на сватання прийшов… Моя мама ще та інтриганка. 

Коли чую, як за спиною гримають двері, ще більше напружуюсь. Уявлення не маю, кого ще запросила мама.

Повертаю голову до входу і, коли бачу власного брата – бажання залишатися тут різко зникає. Дивлюсь на маму, яка ховає від мене погляд, на тата, який вдає, що все так і має бути, і розумію, що мене добряче підставили.

– Чого сидите як на поминках? Сподіваюсь, ніхто не помер, – Марк усміхається, а у мене з’являється бажання вибити йому кілька зубів. Воно настільки сильне, що рука автоматично стискається в кулак. 

– Поки що ні, – кажу сухо. – Мамо, тату, що відбувається?!