Розділ 4.1

Потрібний мені будинок розташований за п'ять кілометрів їзди від міста. По обидва боки дороги – високі паркани та ворота. Зрозуміло, що живуть тут далеко не бідні люди. 

Коли зупиняюсь біля потрібних воріт, навіть хвилююсь трохи. Дзвоню у домофон і чекаю, поки мені відчинять. Минає ціла хвилина, і лише тоді ворота їдуть вбік, і я бачу той самий будинок, що на фото. 

Зупиняю автомобіль на подвір’ї і залишаю салон. Зацікавлено оглядаю місце своєї роботи і розумію, що працювати є над чим. Видно, що будинку багато років. Він зачаровує своїм виглядом. Територія поруч доглянута, багато кущів троянд, але так і хочеться щось оновити. 

– Доброго дня, Аделіно! – до мене наближається жінка років п’ятдесяти в блакитному костюмі та на високих підборах. У неї ідеальна укладка світлого волосся та багато перснів на руках. – Я – Аліна Павлівна.

– Дуже приємно, – усміхаюсь. – У вас дуже гарний будинок. 

– Ой, дякую. Його ще мій дідусь побудував, – радіє компліменту. – Одразу хочу сказати, що не хочу радикальних змін. Просто щоб оновити якось все це.

– Я так і подумала, – відповідаю. – Можна мені зробити заміри та кілька фото? Я складу проєкт і все вам покажу. 

– Так, звісно. Працюй. 

Аліна Павлівна повертається в будинок, а я берусь за роботу. Спочатку в голові складається картинка, як усе має бути, і від неї я відштовхуюсь. Так поринаю у свою улюблену роботу, що не помічаю, як швидко біжить час. 

Коли ж закінчую, йду до будинку, щоб знайти Аліну Павлівну. Стукаю у двері і чекаю, поки мені відчинять. Тільки робить це не господиня, а покоївка. Так-так, у цьому домі є покоївка! 

– Мені потрібна Аліна Павлівна, – кажу трохи збентежено. 

– Проходьте, будь ласка, вона на кухні, – покоївка мене впускає і показує шлях на кухню через довгий коридор. 

До речі, в будинку свіжий ремонт і дорогі меблі та техніка. Все так по сучасному і зовсім не асоціюється з тим, що на вулиці. Та ще більше потрясіння мене чекає, коли бачу Аліну Павлівну біля плити. Вона одягнула поверх костюма фартух і дістає з духовки печиво, яке дуже апетитно пахне.  

– Я закінчила, – кажу. – Щойно будуть перші зразки – привезу вам.

– Чудово! – усміхається жінка. – Дозволь пригостити тебе кавою та печивом за моїм таємним рецептом. 

– Пахне дуже ароматно, – відповідаю. – Тільки каву я не п’ю. Можна чай. 

– Як скажеш. 

Сідаю за стіл і, не втримавшись, беру перше печиво з тарілки. Кусаю – і мало не муркочу від задоволення. Яке ж воно смачне!

– Ну як? – питає Аліна Павлівна.

– Воно неймовірне. Рецептом поділитесь? 

– Ой, це мій маленький секрет, – хмикає. – От коли завершиш проєкт і все мені сподобається, тоді й поділюсь. 

– Ну тоді я маю зробити все на найвищому рівні, – усміхаюсь. 

– А чим це у нас так смачно пахне? – чую чоловічий голос і поруч зі мною проходить чоловік років п’ятдесяти. Може, трохи більше. Він значно вищий за свою дружину і, попри сивину, доволі привабливий. – О, улюблене печиво!

– Тимуре, познайомся з Аделіною. Вона – ландшафтний дизайнер. Зробить з території біля будинку справжню цукерку, – говорить Аліна Павлівна. 

– Ти все-таки вирішила все змінити? – питає здивовано. – Мені і так усе подобається.

Чоловік бере в руки печиво з тарілки і надкушує. Мій погляд торкається його годинника на зап’ясті, і я розумію, що коштує він дуже дорого. Але те, як просто чоловік їсть печиво, приготоване його дружиною, говорить, що він зовсім не зарозумілий. Таке моє перше враження. 

– Тобі завжди все подобається! – бурчить Аліна Павлівна. – А я хочу, щоб гарно було. Сучасно. 

– Що за спір? – чую за спиною ну занадто знайомий голос і завмираю з чашкою у руках. Ні! Цього просто не може бути! Що тут робить Амір? 

– Ой, синку! Твій батько як завжди! – махнула рукою Аліна Павлівна, а я ще більше розгублююся. Це що виходить, Амір – син цих людей? 

– Не зважай на нього. Роби як хочеш, – Амір проходить повз мене, обіймає маму і цілує в щоку. Видно, що між ними хороші стосунки. Не вписується тільки все те, що робить Амір поза очі власних батьків. – У нас гості?

Він повільно повертається до мене обличчям – і його брови смішно піднімаються вгору. Амір точно не очікував побачити мене тут. Так само, як і я його…

– Синку, це Аделіна. Вона буде займатися дизайном прибудинкової території, – пояснює Аліна Павлівна. 

– Дизайнер? – перепитує. – Як цікаво. 

Мені не подобається скупа усмішка на його устах. Таке відчуття, що Амір щось задумав. Щось таке, що мені точно не сподобається. 

– Аліно Павлівно, дякую за печиво та чай. Та мені вже час, – встаю з крісла і дуже хочу втекти до того, як Амір знову відкриє рота. 

– Не поспішай так, – Амір хапає мене за зап’ястя і змушує зупинитися. – Я думаю, що мої батьки мають знати, що нас з тобою пов’язує. 

– Про що ти, Аміре? – хмурить брови його мама.