Розділ 2

– Що це означає? – голос тремтить, а косметичка досі у мене в руках. 

– Я хотів усе виправити. Купив обручку, – заявляє так, наче в цьому немає нічого поганого. – Ліно, разом ми все подолаємо. А гроші – це таке. Скільки їх у нас ще буде… 

– Який же ти мудак! – втручається Діана. – Може, спочатку сам спробуєш гроші заробити? 

– Тебе це не стосується! – гиркає Сергій, а мені так неприємно стає. Таке відчуття, наче нарешті очі розплющилися. Я бачу перед собою самозакоханого егоїста, але точно не того, хто за мене у вогонь і в воду. 

Забираю з рук Сергія коробку з обручкою і ховаю у свою сумку. Розумію, що ту суму, яку витратив Сергій на її покупку, вже не повернути, але хоча б щось.

– Ти приймаєш мою пропозицію? – питає з надією. 

– Не дочекаєшся! – кажу холодно. – Я сподіваюсь, що сьогодні ти залишиш мою квартиру, якщо ні – викличу поліцію. 

– Ти готова викинути мене на вулицю? – злиться. 

– До подружки своєї йди. Чи вона теж не має житла? – питаю. 

Мені набридає все це, а найбільше дратує Сергій. Мені здається, що він не усвідомлює того, що наробив. Мабуть, думав, що я і це пробачу. 

Ми з Діаною виходимо в коридор і взуваємось. Я хочу піти без скандалів і розійтись спокійно, але Сергій знову все псує. 

– А як же наша дитина? Ти про неї подумала? – кричить мені в спину. Завмираю і дивлюсь на Діану, яка готова вчепитись моєму колишньому в шию, тільки не робить цього через мене. 

– Як добре, що ти про неї згадав, – кажу холодно. – Немає ніякої дитини. Можеш не хвилюватися. 

– Немає? – дивується. – Отже, ти стільки грошей на вітер викинула? 

– Виходить, що так, – вичавлюю з себе. – Не забудь залишити мою квартиру. Завтра я повернусь з поліцією. 

Ми з Діаною залишаємо моє житло і спускаємось ліфтом вниз. Почуваюсь абсолютно розбитою. Все це дуже важко перенести та змиритися. 

– Ти як? – питає Діана, коли на вулицю виходимо. Вона бере мене за руку на знак підтримки. 

– Не знаю, – відповідаю. – Хочу викинути цей день з пам’яті. А ще краще – усі два роки, що я витратила на цього мерзотника. 

Ми сідаємо в автомобіль, і саме в цей момент мені телефонує лікар. Бачу його номер на екрані – і всередині холоне від страху. 

– Слухаю, – відповідаю і практично не дихаю, поки слухаю відповідь. 

– Добрий вечір, Аделіно, – говорить. – Я маю серйозно з вами поговорити. Чи можете ви зараз приїхати в клініку?

– Можу, – кажу розгублено. – А що сталося? Є якась проблема? 

– Це не телефонна розмова, – продовжує. – Ви тільки не хвилюйтесь. Нічого поганого. Просто треба дещо вам пояснити. 

– Добре, я скоро буду, – відповідаю і закінчую виклик. – Нічого не розумію. Сказав не хвилюватись, але приїхати в клініку.

– Тоді їдемо, – говорить Діана. – Треба дізнатися, що там сталося. 

Дорога до клініки займає хвилин двадцять. Весь цей час Діана мене підтримує, але допомагає це не дуже. Я не розумію, що могло статися і чому лікар викликає мене в клініку. Невже вагітність не настала? Якщо це так… це дійсно буде найгірший день мого життя. 

Біля клініки тільки одне вільне паркомісце. Тільки-но збираюсь заїхати, як це робить величезний позашляховик. 

– От придурок! – кричить Діана, а мені доводиться стати поза парковкою. Бачу, як з водійського місця виходить чоловік у чорному костюмі та відчиняє задні двері. 

Дивлюсь на високого широкоплечого чоловіка в сірому діловому костюмі. Схоже, у нього є власний водій, який і вкрав моє місце. Чоловіки йдуть до входу в клініку. Коли зникають всередині, ми з Діаною також залишаємо салон. 

– Я буду чекати в коридорі, – говорить подруга, коли заходимо всередину. 

– Добре, – обіймаю її та радію, що маю таку підтримку. 

Біля кабінету лікаря помічаю того самого водія і нічого не розумію. Чому він тут і де його бос? 

Стукаю у двері та відчиняю їх. Переступаю поріг і бачу того самого чоловіка в сірому костюмі. Погляд торкається годинника на зап'ясті, який виблискує у світлі лампи. 

Незнайомець торкається мене байдужим поглядом і витріщається на свій годинник. Схоже, хтось тут дуже поспішає. Не розумію тільки, чому ми обоє тут. 

– Аделіно, сідайте, будь ласка, – лікар вказує мені на стілець поряд із мовчазним незнайомцем. Сідаю і чекаю подальших пояснень. 

– Довго ще чекати? — нетерпляче цідить чоловік поряд. – У мене важлива зустріч через пів години. 

– Пробачте, Аміре Тимуровичу! – лікар мало на стільці не підстрибує від напруги. Він витирає серветкою мокрий від поту лоб і бере в руки якісь папери. – Я спробую швидко все пояснити. Річ у тім, що стався дуже прикрий випадок. В історії нашої клініки це вперше. У нас змінився персонал і він доволі неосвічений у деяких питаннях.

– Ближче до справи, – Амір напружується, і я також. – Сурогатна матір не змогла завагітніти?!