Епілог

Крізь сон я почув, як хтось мене кличе.

— Вадим! Вадим! Прокинься!

Голос тремтить, ніби зсередини виривається паніка.

Я різко підводжуся з дивану й бачу — Марта стоїть, тримаючись за живіт.

Очі повні сліз і страху.

— Вадим… здається, дитинка йде.

Мить — і я вже на ногах.

У голові лише одна думка: тільки б усе було добре.

Я стояв під дверима пологової. Здавалося, минули години, хоча годинник показував лише сорок хвилин.

Серце билося, як шалене — кожна секунда була вічністю.

Коли двері нарешті відчинились, лікар усміхнувся:

— Вітаємо, тату. У вас дівчинка.

У той момент я не відчував ні втоми, ні страху. Тільки безмежну вдячність.

Я зайшов у палату — Марта лежала, бліда, але така неймовірна. На її грудях спала крихітна істота, наша донечка.

— Вона схожа на тебе, — прошепотіла Марта, дивлячись на мене.

— А я бачу в ній тебе, — відповів я, торкаючись крихітної ручки.

Світ ніби зупинився. Усе, через що ми пройшли — біль, сумніви, втечі, мовчання — зникло. Залишилось лише це відчуття: я вдома.

Через декілька днів ми повертались додому вже втрьох. Лінка бігла попереду, тримаючи повітряну кульку з написом «Вітаємо, Малявка!» — так ми її називали з першого дня, ще до народження.

Марта сиділа поруч, тримаючи донечку на руках, і тихо сказала:

— Знаєш, Вадиме… якби тоді я не пішла, ми б, можливо, ніколи не зрозуміли, що призначені одне одному.

Я взяв її руку й відповів:

— І якби ти не повернулась, я б досі шукав тебе в кожній каві.

Вона усміхнулась, а я подумав, що доля ніколи не помиляється. Вона просто чекає, поки ми станемо готові.

І цього разу — ми були готові.

До кохання.

До життя.

До нашої Малявки. ❤️