Вадим

Я стояв біля машини , спостерігаючи, як вона повільно відходить із братом.

Марта… така близька й водночас така далека.

Усе в мені кричало, що відпустити її вдруге я вже не зможу.

Коли вона зникла за рогом, я взяв телефон і набрав Лінку.

— Знайди мені квартиру в цьому місті. Будь-яку, головне — сьогодні.

— Ти серйозно, Вадиме?

— Абсолютно. Я залишаюсь.

Того вечора я довго ходив біля університету, біля тієї вулиці, де вона тепер жила.

Не дзвонив, не писав — просто хотів бути поруч, знати, що вона не сама.

Кожен день ставав тихим оберегом — я бачив, як вона ходить у магазин, як брат допомагає їй нести пакети, як вона зупиняється, притримуючи живіт і всміхається, ніби говорить із малюком.

Я розумів — тепер це не просто дівчина, яку я кохаю.

Це жінка, що носить частинку мене.

І я нікуди більше не поїду.

Я знайду момент, щоб підійти, поговорити, сказати все.

А якщо доля дала нам другий шанс — цього разу я його не зруйную.

Минуло два тижні.

Марта йшла додому з магазину, тримаючи пакети в обох руках. День був спокійний, але в повітрі відчувалася осінь — така сама, як тоді, коли все між ними почалося.

На розі біля її будинку хтось випадково зачепив її плече.

— Вибач, я не бачив… — почула вона знайомий голос.

Серце завмерло.

Вона повільно підняла очі — і зустріла погляд, який бачила щоночі у снах.

— Вадим?..

— Привіт, Марто, — тихо сказав він. — Я не міг більше чекати.

— Ти… ти що тут робиш?

— Живу, — всміхнувся він. — Поруч. І спостерігаю за тобою вже два тижні.

Вона зробила крок назад, розгублена й розчулена водночас.

— Ти спостерігаєш?.. Чому ти просто не підійшов раніше?

— Боявся, — чесно зізнався він. — Що ти проживеш щасливо без мене. Що я більше не маю права втручатися у твоє життя. Але коли я побачив тебе… із животиком… я зрозумів, що вже не зможу мовчати.

Марта опустила погляд, її пальці нервово стискали ручки пакету.

— І що тепер, Вадиме? — запитала вона ледь чутно.

Він зробив крок до неї, поклав руку на її долоню.

— Тепер я нікуди не піду. Якщо ти дозволиш — я буду поруч. З тобою. З вами обома.

Вона не відповіла. Лише дивилася в його очі — ті самі, знайомі до болю.

І вперше за довгий час у грудях стало тепло.