Вадим

Сьогодні я її бачив.

Після шести місяців пошуків, запитань без відповідей — я нарешті побачив її.

Лінка дізналась, у якій консультації вона стоїть на обліку, і сказала, що сьогодні в неї прийом.

Я не збирався заходити — просто хотів переконатись, що з нею все гаразд.

І ось вона вийшла.

Така… інша.

Спокійна, світла, з ледь помітним животиком під пальтом.

Поруч із нею чоловік — високий, схожий на неї. Лінка сказала, що це її старший брат, який підтримує її в усьому.

Я дивився на неї й відчував, як у грудях усе стискається.

Вона усміхалась. Вона була щасливою.

І я не розумію — чому?

Чому вона мене не шукала, не написала, не сказала нічого?

Невже я для неї просто помилка того літа?..

Я стояв біля машини, не в змозі відірвати погляду.

Вона сміялась — тихо, щиро, так, як колись зі мною.

І в ту мить я зрозумів: якщо не зроблю крок зараз — то ніколи.

Я вийшов з авто, зробив кілька кроків уперед.

Серце билося так, ніби хотіло вистрибнути.

Вона підняла очі — і на кілька секунд наші погляди зустрілись.

Відразу стало важко дихати.

— Марто… — тільки й зміг вимовити я.

Вона завмерла, ніби не вірила.

— Вадим?..

Між нами — кілька кроків, але вони здавались вічністю.

Її брат одразу насторожився, обійняв її за плечі, але вона зробила крок уперед.

Очі наповнилися сльозами — не від страху, а від усього, що накопичилось за ці місяці.

— Чому ти зникла? — прошепотів я.

— Бо так треба було, — відповіла вона ледь чутно. — Бо я боялась. За нас, за тебе…

Я подивився на неї, потім — на її живіт, і все стало на свої місця.

Жодних сумнівів.

— Ти не одна, правда? — спитав я, майже не дихаючи.

— Ні, — сказала вона, поклавши руку собі на живіт. — Нас двоє.

Вона попросила брата зачекати біля машини,

а сама тихо підійшла ближче.

Між нами не було слів, тільки подихи, що зливались з холодним осіннім повітрям.

— Чому ти нічого не сказав? — тихо запитала вона.

— Бо не знав, де тебе шукати, — відповів я. — Я кожен день прокидався і згадував ту ніч. І проклинав себе, що не втримав тебе тоді.

Марта опустила погляд.

— Я боялась, Вадиме. Боялась, що все повториться — батьки, докори, осуд.

І, може, це було нерозумно, але я хотіла сама пройти цей шлях.

— Сама? — я гірко всміхнувся. — Та я б кожен день носив тебе на руках, якби ти сказала хоч слово.

Ти навіть не уявляєш, як мені тебе бракувало.

Вона підняла очі — в них було море. І біль, і любов, і спогади, що вирвались назовні.

— Вадиме… я ніколи не хотіла тікати від тебе. Просто не знала, як інакше.

А тепер уже пізно.

Я зробив крок, взяв її руку.

— Ні, Марто. Не пізно.

Пізно буває тільки тоді, коли не залишилось почуттів.

А я досі тебе кохаю.

Її сльози впали мені на пальці,

і вона прошепотіла:

— Тоді, може, ми ще маємо шанс?..