Марта

Сьогодні я йду до лікарні. Не сама, звісно.

Після того дня, коли все сталося, я довго мовчала. Але більше не можу.

Коли я зателефонувала брату, він навіть не питав «чому» — просто приїхав.

Він сказав:

«Марто, ми впораємось. Не хвилюйся. Ти не повинна була тоді слухати всіх — ні батьків, ні чужих людей. Головне, що ти є. І що малюк є».

Я мовчала, дивилася у вікно й думала — якби все можна було повернути…

Але, мабуть, саме так мало статися.

Ми готуємось. До зустрічі з маленьким дивом.

З моєю дитиною. З нашою.

Марто, ти не хочеш сказати батькові дитини? — обережно запитав брат, спостерігаючи, як я сиджу біля вікна.

Я мовчала. За шибкою повільно стікав дощ, розмиваючи вогні міста. Нарешті я тихо відповіла:

— Ні, брате. Я навіть не впевнена, що він би зрадів.

Я провела долонею по животу й гірко всміхнулась.

— У нас було літо… наше найкраще літо. Всього одна ніч.

Чому він має мене шукати? Чекати? Радіти?

Для нього це, мабуть, просто спогад…

А для мене — життя, яке тепер росте під серцем.

Брат зітхнув, але нічого не сказав. У кімнаті залишився тільки запах дощу і тихе биття двох сердець — мого і дитячий , який нагадував, що повертатись назад уже пізно.

Минуло шість місяців.

Ми з братом йдемо до лікарні — сьогодні той день, коли я дізнаюся, хто в мене буде.

Він тримає мене за руку, як завжди спокійний і впевнений.

Брат став для мене всім — підтримкою, опорою, тією частинкою дому, яку я не втратила.

Він підготував для нас квартиру, домовився про моє заочне навчання. Каже, що я маю думати лише про дитину.

З батьками я так і не зв’язалася. Коли брат повідомив їм, що я вагітна, у відповідь почув лише крики — що я зганьбила сім’ю, що я… шльондра.

Тоді ми обоє зрозуміли — назад дороги нема.

Це була остання крапка.

Ми вирішили, що тепер у нас є лише ми двоє. І той маленький, хто вже скоро з’явиться, щоб дати сенс усім нашим втратам.

Ми сидимо в коридорі лікарні.

Запах антисептику, шелест халатів, моє серце — б’ється так, що, здається, чують усі.

— Марто Віталіївна, заходьте, — покликала лікарка.

Брат підморгнув мені:

— Іди, мама, я тут чекатиму.

Я зайшла до кабінету, сіла на кушетку. Лікарка посміхнулась, притисла холодний датчик до мого живота — і в ту ж мить кімнату заповнив тихий, але такий рідний звук: тук-тук-тук…

— Чуєш? Це серцебиття твого малюка, — сказала вона.

Я не стрималась, сльози самі потекли.

— Ну що ж, вітаю, у тебе буде дівчинка.

Дівчинка…

Ці два слова наче перевернули все всередині.

Я посміхнулась крізь сльози.

— Моя маленька…. Надія

— Ну що, все добре?

— Так, — відповіла я ледь усміхнувшись.

— І хто там у нас, га? — пожартував він, нахиляючись до мого живота.

Я глибоко вдихнула й сказала:

— Дівчинка.

На мить він просто мовчав, а потім розсміявся — щиро, з тією теплотою, якої мені так не вистачало всі ці місяці.

— От тепер я точно старію, — сказав він, — скоро буду дядьком.

— І найкращим, — відповіла я.

Він обійняв мене міцно, як колись у дитинстві, коли я плакала через розбиті коліна.

— Ми з тобою впораємось, мала. Для племінниці я зроблю все.

Я заплющила очі й уперше за довгий час відчула спокій.

Так, у нас попереду нелегкий шлях. Але тепер — я вже не сама.