Вадим

6 місяців минуло з того дня, як я не можу думати ні про що, окрім неї.

Скільки запитань у голові — і жодної відповіді.

Де вона зараз? Чи щаслива? Чи, можливо, давно забула про мене?

Я переглядав старі фото, шукав її у соцмережах, але — тиша.

Ніби Марта просто зникла з мого життя, залишивши після себе лише аромат кави й спогад про ту ніч.

Телефон задзвенів різко, вириваючи мене з думок. Лінка.

Я посміхнувся — напевно, знову закінчились гроші.

До речі, тепер вона живе у Києві, вступила в КНУ імені Шевченка, така ж непосидюча, як завжди.

— Алло, привіт, братику!

— Привіт, мала. Знову гроші скінчились, от і згадала про мене? — засміявся я.

— А от і ні! У мене є новини… про твою каву. Але вони не безкоштовні

Серце в грудях зупинилося на секунду.

— Лінко, досить жартів. Я й так тобі скину, тільки скажи правду.

— От і чудово, — засміялася вона. — Бо цього разу все справді правда. І, здається, ця історія тільки починається, братику…

— Лінко, давай кажи, швидко! — я вже ледве стримувався.

— Гаразд, гаразд, не гарячкуй, — засміялася вона нервово, але в голосі відчувалося щось серйозне. — Загалом, ми з Мартою навчаємось на одному потоці.

Я застиг.

— Що?

— Так, ти ж мені її показував, я її одразу впізнала. Вона мене не знає, тож я трішки дізналась…

Невелика пауза.

— Брате… вона на шостому місяці. Від тебе.

Повітря в грудях просто зникло.

— Лінко, ти впевнена?

— Вадиме, якщо ти та сама людина, через яку їй довелося так боляче пройти  розлучення — через батьків, через те, що ви такі різні, — то так, я впевнена.

Вона видихнула й додала тихіше:

— Ця дитина твоя, телепню. І, схоже, саме час тобі вирішити — залишиш усе, як є, чи нарешті повернеш її.