Марта

Від’їжджаючи з міста, я не раділа зовсім.

Тодішня Марта, напевно, стрибала б від щастя — гуртожиток, нове місто, жодного контролю, свобода.

Але не теперішня я.

Не та Марта, що залишила після себе мовчання і порожнечу.

Не та, що на ранок після найкращої ночі у своєму житті знищила себе — власноруч, одним рішенням, яке боліло більше, ніж будь-які слова.

Минуло два дні, а легше не ставало.

Я навіть не хотіла ні з ким розмовляти. А навіщо?

Щоб почути від батьків, яка я молодець? Як я знову стала їхньою ідеальною донькою?

Чи, може, від Ірки й Віки — що не варто в такому віці боятися думки батьків?

Але справа не в них.

Не в батьках.

А в нас.

Ми з ним різні, як день і ніч.

Я — неначе дитина, яка тільки вчиться розуміти світ,

а він — той, хто вже давно навчився жити без мрій.

Я йому не потрібна.

Так буде краще всім.

Хоч би тільки серце повірило в ці слова.

Минуло півтора місяці.

Навчання почалося, і я навіть трохи відволіклася — лекції, нові знайомства, гуртожиток…

Але все одно щось було не так.

Дивні болі внизу живота, постійна втома, сонливість.

Я жартувала сама з собою, що, мабуть, туга за Вадимом так і ниє всередині.

Але сьогодні вирішила не відкладати — і піти до лікаря.

Після першого разу це треба було зробити давно…

Кабінет був затишний, але відчуття холоду всередині мене не покидало.

Я сиділа на стільці навпроти лікарки, стискаючи сумку так, ніби від цього залежало щось більше, ніж просто спокій.

— То, Марто, на що скаржимося? — спокійно спитала вона, гортаючи карту.

— Болі внизу живота… і постійна втома, — відповіла я, уникаючи погляду.

Вона кивнула, попросила лягти на кушетку, зробила огляд.

Тиша тягнулася, як вічність. Потім лікарка сіла за стіл, подивилась на мене уважно — по-іншому, ніж раніше.

— Марто… Ви вагітні.

Я відчула, як усередині все зупинилось.

Слова звучали тихо, але різали крізь шум у голові.

— Як… тобто… впевнені? — ледве прошепотіла я.

— Так. Усе показує саме це. Термін приблизно шість тижнів.

Я дивилась у підлогу, ковтаючи клубок у горлі.

Ось і все. Один вечір — і ціле нове життя.

Коли виходила з кабінету, здавалось, світ навколо став іншим.

Ніби навіть повітря стало важчим.

І тільки одна думка крутилось у голові:

“Що тепер робити… і чи має він право знати?”