Вадим

Вчора я був просто вражений.

Марта… і її вчинок.

Чому саме я? Чому вона вирішила мені довіритись?

У голові крутилось безліч запитань, на які я не мав відповідей.

Я прокинувся зранку з єдиною думкою — поговорити з нею, побачити її, розставити все по місцях.

А ще, можливо, знайти квартиру в тому місті, де вона навчатиметься.

Бо ні, відпускати її я не збирався.

Не після всього, що між нами сталося.

Я прокинувся від ранкового сонця, що м’яко торкалось обличчя.

Поруч — тиша.

Тільки запах її парфумів у повітрі й ледь зім’ята подушка нагадували, що вона справді була тут.

Я потягнувся рукою до неї — порожньо.

Холодне простирадло.

В голові одразу промайнуло: ні, не може бути…

Я підвівся, обійшов усю квартиру — порожньо.

Ні сумочки, ні телефона, ні сліду, що вона взагалі приходила.

Наче все це мені просто наснилося.

Відчуття порожнечі розривало зсередини.

Я навіть не злився — просто не міг зрозуміти чому.

Після тієї ночі, після її погляду, її слів — невже вона могла просто зникнути?

Я стояв біля вікна, дивився на дорогу й ловив кожну машину, сподіваючись, що вона ось-ось з’явиться.

Але ні.

І тоді вперше за довгий час я зрозумів — боюсь втратити.

З самого ранку я кілька разів набирав її номер.

“Абонент поза зоною досяжності”.

Що за нісенітниця?

Спершу подумав — розрядився телефон, потім — може, спить. Але день минав, а тиша тільки росла.

Я заїхав до неї додому. Двері відчинила її мама.

— Доброго дня, Марта вдома? — запитав я, намагаючись звучати спокійно.

Жінка навіть не дала відповісти очима — просто подивилась холодно, відсторонено.

— Вона поїхала.

— Куди? — ледь видихнув я.

— Туди, де тобі знати не треба.

І двері зачинились просто перед моїм обличчям.

Я стояв, не вірячи. Її нема.

Жодного сліду, жодного шансу знайти.

Лише запах її парфумів, що ще вчора залишився на моїй сорочці, і відчуття, що щось важливе вирвали зсередини.

Минуло два дні.

Два кляті дні, відколи вона зникла, залишивши після себе лише аромат кави на кухні й невидимий холод у серці.

Я спробував написати — тиша.

Подзвонити — номер не існує.

Знайти через соцмережі — сторінка видалена.

Тоді я згадав про Ірку. Вона ж її подруга.

— Привіт, — почав я спокійно, хоча голос зрадницьки тремтів. — Ти знаєш, де Марта?

Коротка пауза.

— Не знаю, Вадим… — відповіла вона сухо, занадто швидко.

— Іро, не бреши. Я просто хочу поговорити.

— Вона просила нас нічого не казати, — видихнула вона після мовчання. — Вибач, але я дала їй слово.

Я мовчав. Бо що сказати, коли навіть її найближчі стоять на сторожі її тиші?

Тоді я подзвонив Віці.

Вона, почувши моє ім’я, лише зітхнула:

— Вадим, не шукай. Так буде краще.

Краще? Для кого?

Для неї, яка втекла від мене? Чи для мене, який залишився тут, серед спогадів і запитань без відповіді?

Тієї ночі я сидів у машині, на тому самому місці, де вона колись сміялась, де світились її очі від відблиску фар.

І зрозумів — я не здамся.

Навіть якщо мине рік, два чи десять — я знайду її.