Марта

Коли ми допили каву, між нами настала тиша — тиша, у якій не потрібно було слів. Я підійшла та почала його цілувати

Я відчула, як серце почало битися швидше.

Я зрозуміла що він той ,з ким я хотіла б стати справжньою жінкою.

— Вадиме, — тихо прошепотіла я, — мені здається, що все, що було до цього… просто не мало сенсу. Я хочу йти далі,по справжньому

Він підійшов ближче, і в його очах я побачила те, чого шукала все життя —

спокій, тепло і справжність.

-Тільки я маю тебе попередити ,ти будеш моїм першим чоловіком.

Ми не думали про завтра.

Того вечора існували лише ми двоє — без страхів, без заборон.

Лише відчуття, що саме так і мало бути.

Наступного ранку я прокинулась раніше за сонце.

Кімната ще зберігала його тепло, запах кави й щось невидиме — частинку того вечора.

Я тихо вдягнулась, швидко зібрала свої речі й вийшла, навіть не залишивши записки.

Не тому, що не хотіла… просто не змогла.

Я знала — далі починається новий етап.

Попереду навчання, нове життя, а батьки й так зроблять усе, щоб нас роз’єднати.

Якщо доля справді вирішила, що ми потрібні одне одному — вона знайде спосіб знову нас звести.

А якщо ні… значить, так і має бути.

Коли я повернулась додому, навіть не роздягаючись, швидко почала збирати речі.

Батьки стояли в коридорі — мовчали, але я відчувала, що цього разу їх не переконати.

Я попрощалась коротко, без сліз. Просто не могла дозволити собі розпастися прямо перед ними.

Дівчатам я чітко сказала — ні слова Вадиму.

Ніхто не повинен знати, куди я їду, де навчатимусь.

Я зміню номер.

Закрию всі контакти.

Зникну з його життя, навіть якщо від цього всередині все рветься на шматки.

Бо іноді найсильніше кохання — це коли відпускаєш.